Читати книгу - "Морочист, Оскар Бласт"

Розділ 14

Я їхав вулицями «Смарагду» навмисно повільно. Мій ендуро був уже екранований, помітити у вірті його пересування стало майже неможливо. А отже, якщо хтось і слідкував за мною віддалено, то піймав облизня. Тепер я намагався візуально вирахувати моїх переслідувачів, іноді озирався назад, іноді глипав у дзеркала заднього виду. В тому що за мною стежать, не сумнівався.

Транспорту на вулицях було небагато. Лише автопілотовані машини без водіїв та автомобілі й мотоцикли тих, хто не боявся нічних вулиць. Але все одно достатньо, щоб ускладнити мені вирахувати переслідувачів. Та я впорався. Вузький автомобіль, авточовен або авточовник, як їх називали, лавірував між машинами обережно й спокійно як це робив і я, він не відставав, але й не наближався. Я спеціально завернув у вузький провулок, щоб переїхати на паралельну автомагістраль. Човник шмигнув за мною. Зафіксувавши візуально та у вірті цей транспорт, тепер я бачив його не обертаючись. І справді їхав за мною. Щоправда, періодично міняючи колір: спочатку авточовник був синім, потім почорнів, а коли я виїхав на паралельку - за мною їхала вже червона машина.

Авточовники були цікавим видом транспорту. Як правило, у «Смарагді» у світлу пору доби дороги забиті тисячами машин: затори ще ті! Крім того, ще й літаючі таксі займають, так би мовити, «другий поверх» магістралі, оскільки лише їм дозволено підніматися у повітря вдень.

І тоді придумали човник – супервузьку машину. Це була, в принципі, звичайна машина, тільки вузька і довга, в неї вміщалися водій попереду і два пасажири позаду, котрі сиділи один за одним. Можна було б порівняти човник з критим  мотоциклом, але колес там, все таки, було чотири, як у стандарті.

Певний час, коли авточовники увійшли в ужиток, вони коштували шалені гроші, адже могли проїхати там, де не втискалася великогабаритна машина, лавірували дорогами, як змійки. Мали достатньо комфортний інтерфейс, та й були порівняно безпечними й екологічно чистими, бо їздили на рапсі, який у великих кількостях вирощували біоніки. Але зараз, здається, такий транспорт подешевшав, тому човників побільшало на дорогах.

Переслідувачі, котрі їхали за мною назирці, напевно, модернізували свого авточовна: він їхав дуже швидко, а на даху машини я помітив щось схоже на зброю. Можливо, то були просто прожектори або якісь схимцівські локатори, але краще готуватися до гіршого.

Трохи попетлявши між машинами і під'їхавши до потрібного мені повороту, я різко рвонув управо і перейшов на максимальну швидкість. На вулиці, куди я завернув, транспорту майже не було: пів шляху ще освітлювали рідкі ліхтарі при дорозі, а вже далі почалися зруйновані будинки, розбиті вікна, дивні тіні в підворіттях. А потім я в’їхав на дивовижно прекрасну і водночас небезпечну територію кристалів.

Кришталевими садами називали невелику частину десятого району, де колись давно відбувся невдалий експеримент якогось «божевільного вченого».

Схимці всі були трохи божевільні, але тут вони чогось такого намудрили, що в районі відбулася, як її зараз називають, «кристалізація». Кристали різних форм і величини виростали скрізь, пробиваючи дороги, будинки, наростали широкими площами на стінах, гострими шпичаками часто шматуючи все, що могли.

Колись у дитинстві бабуся мені подарувала набір для вирощування кристалів Це був цікавий експеримент: кристал виростав буквально на очах. Але, звичайно, там треба були спеціальні інгредієнти, щоб активувати процес. Гарні виходили іноді кристалічні кущі. Але крихкі.

Що не скажеш про кристалічні, іноді гігантські, кущі кристалів, повз які я проїжджав. Це місце люди давно закинули, сюди не потикалися навіть безхатьки, бо можна було залишитися без кінцівки, а то й без голови.

Кришталевий сад – так назвали цю територію, яка була унікальна, неймовірно гарна вдень, бо кристали сяяли на сонці тисячами барв, сліплячи очі.

Сад періодично оновлювався: з’являлися нові кристалічні кущі та дерева, а старі розсипалися в пісок.

Але сад був небезпечним. Оминаючи кристалічні кущі, я намагався швидше виїхати з цієї території.

Як виявилося потім, кристали мали одну цікаву особливість: могли ні з того ні з сього змінити свою форму, стати більшими або вигнутися в якусь сторону, деформуватися. Це відбувалося іноді дуже швидко. Вчені пояснювали це загадковим науковим терміном «ефект пам’яті форми». Але цей процес у Кришталевому саду відбувався не під упливом якихось температур чи ще чогось, а за якимись іншими чинниками. Якими, не могли чітко пояснити й самі вчені. Напевно, схимці влізли у сфери, які не змогли контролювати, от і отримали таку халепу в десятому районі.

Зовсім близько гудів човник, мої переслідувачі, теж в’їхали в Кришталевий сад.

Раптом просто переді мною різко шугнула в бік гостра витягнута й обросла дрібними гострими кристаликами палиця довгого кристалу, який перед цим ріс вертикально, а зараз рвонув униз і перегородив мені шлях. Ось цього я й боявся. Миттєвих деформацій кристалів, які могли коштувати життя. Я не встигав зупинитися, тому різко нагнувся, влипаючи в руль ендуро і молячись Святому Гуглу, щоб зберіг мене.

Я на повному ходу проїхав під кристалом. Все-таки він мене добре зачепив, гострі шпичаки царапнули шолом і пошматували куртку на спині, але я був живий. Що не скажеш про хлопців, які їхали за мною. Авточовник, що рухався у мене по п’ятах, на повному ходу в’їхав у міцний кристал, товщиною з тонку колоду. Верх машини було частково зім’ято. Вона так і застрягла під напівпрозорою гілкою гігантського кристалічного дерева.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍