Читати книгу - "Розлучення. Ти не отримаєш дочку, Ольга Вісмут"

11

З кожним днем Назар дедалі більше змінюється. І зовсім не в кращий бік.

Спочатку йому захотілося жорсткого сексу — і я мовчки з цим змирилася. Навіть навчилася знаходити в грубих ласках певне задоволення.

Тепер він став запальним і дратівливим. Занадто прискіпливим, безцеремонним. Чіпляється до кожного слова, кожного жесту. Усе частіше каже, що я недотепа, роззява і так далі. І вже не намагається завуалювати це усмішкою чи поцілунком.

Відчуваю, що в наших стосунках щось зламалося. Навіть знаю, що саме.

Напевно, як хорошій і люблячій дружині мені варто було б поговорити. Обговорити. Спробувати з усіх сил зберегти сім’ю, якщо не заради мене самої, то заради доньки, яка любить батька. Так вважають подруги та мама.

Але я надто егоїстична у своєму горі.

Мене зрадив коханий чоловік. Мій чоловік. Батько моєї дитини. А вони твердять, що я маю зрозуміти й пробачити.

Не можу.

План з’являється не відразу. Зріє поступово, як і злість у мені. А Назар підживлює її своєю зневагою.

Тепер він приходить додому перед вечерею, але не сідає за стіл. Приймає душ, жбурляє мені ношений одяг і вимагає чисту сорочку. Я дивлюся, як він укладає волосся, як поплескує по щоках долонями із лосьйоном після гоління, і біль у серці стає нестерпним.

Розумію, що це він збирається до НЕЇ. Тієї Анжели. Або до якоїсь іншої жінки, яка одного разу кричатиме мені слідом, що вагітна від мого чоловіка.

У голові не вкладається, що це все відбувається зі мною.

Назар не пояснює, куди йде, коли повернеться. Він взагалі не вважає за потрібне щось мені пояснювати. Лише іноді зволить поставити перед фактом:

— Мене не чекай, лягай спати.

А потім просто йде.

Ще він узяв звичку вимикати телефон. Мабуть, не хоче, щоб хтось дзвонив і переривав його у важливий момент.

При думці про «важливий момент» перед очима відразу спалахує те злощасне фото, де на ньому сидить гола брюнетка.

Того разу Назар усе видалив, але він забув, що видалені фото залишаються в «кошику» на тридцять днів. Тож у мене була можливість ще кілька разів вивчити їх на предмет фотошопу. Як і очікувалося, фотошопу там немає в принципі. Зважаючи на ракурс, фото робилися з телефона, передньою камерою. Анжела тримала його на витягнутій руці, трохи під кутом, щоб вигідно показати свої груди.

Навряд чи вона збиралася надсилати мені ці фото. Швидше, робила для себе. І навряд чи Назар не знав, що вона знімає його. Якщо тільки він не осліп у ту мить.

Навіщо ж вона розповіла мені правду?

Мабуть, втомилася чекати, коли Назар мене покине. Вирішила трохи «форсувати» події. Це єдине логічне пояснення, яке я знаходжу.

Що ж, я не заважатиму їхньому щастю.

Щомісяця Назар перераховує мені на картку певну суму. Це мої кишенькові витрати. Коли приходить смс, що баланс поповнений, я починаю діяти швидко.

Насамперед викладаю з гаманця другу картку. Вона належить Назару, на неї він перераховує гроші на домашні витрати. Її я не братиму.

Потім збираю речі в невелику валізу. Тільки найнеобхідніше.

Зойка допомагає мені. Попри звичку, звертаюсь до неї саме Зоя й подумки теж так називаю. Все, жодних «Зайок», не хочу, щоб ім’я дочки нагадувало про чоловіка.

— Ми їдемо у відпустку? — запитує дочка.

— Так, люба.

— А татко?

— Тату доведеться залишитися.

Донька сопе.

— Я не хочу без тата. Давай його також візьмемо.

Боляче, що доводиться брехати дитині. Але й пояснити те, що відбувається, я не можу. Може, потім, коли вона підросте. Зараз я просто не маю потрібних слів.

— Тато зараз зайнятий, Зоєнько, — намагаюся бути переконливою. — Але обов’язково нас наздожене.

— Правда? — дочка дивиться на мене довірливими блакитними очима.

— Звичайно, правда, — натягнуто усміхаюся.

І подумки молюся, щоб не наздогнав.

Викликаю таксі.

За ці дні я вже домовилася з Інгою, що вона допоможе знайти квартиру та хорошого адвоката.

Раніше ми були не дуже близькими, але те, що сталося в хамамі, нас зблизило. Або мені просто потрібен був хтось, хто знає мою ситуацію. Хтось, перед ким не потрібно бути сильною і правильною.

Цією людиною виявилася цинічна та уїдлива Інга. Це вона втішала мене, поплескуючи по плечу. Вона витирала мої сльози, вона відігнала Анжелу. І вона єдина мені сказала: «Гаразд, це твоє життя. Хочеш піти від нього — йди, я підтримаю, чим зможу».

Цих слів я поки що не дочекалася від матері.

— Тоді я таткові напишу листа, — з діловим виглядом повідомляє донечка.

— Добре, люба.

Вона бере аркуш паперу, олівці. Обводить долоньку.

— Мам, а ми далеко поїдемо? Літаком?

— Ні, літака не буде.

Я не планую залишати місто. Зрештою, воно таке велике, що загубитися в ньому буде просто.

— Ну гаразд, — каже вона пригнічено.

— А ти хотіла далеко? — здивовано дивлюсь на дочку.

— Так, тато сказав, що ми скоро поїдемо на море. А це дуже далеко. Треба літаком летіти!

Серце тьохкає.

Мені Назар нічого про море не говорив. Невже він збирався поїхати вдвох із Зоєю, а може, ще й Анжелу для компанії прихопити?

Від цієї думки стає погано.

Машинально потираю синці на плечах.

Незважаючи ні на що, усі ці дні я була зразковою дружиною. Не відмовляла чоловікові в подружньому обов’язку. Та й не змогла б.

Назар просто ігнорує мій опір або вважає, що я ламаюсь. Простіше поступитися, ніж провокувати. Востаннє мені взагалі здалося, що він ось-ось перетне межу між жорстким сексом та банальним рукоприкладством.

Холодок пробігає спиною.

Згадую, як він надсадно дихав мені в обличчя:

— Ти моя. Тільки моя. Запам’ятай! Належиш тільки мені!

Але я не річ, щоб належати.

І мені не подобається те, що він робить. Тому я йду.

Таксі в додатку блимає, що вже приїхало.

Забираю валізу, підхоплюю дочку на руки й прямую на вихід. Востаннє кидаю погляд на квартиру, в якій була щасливою стільки років.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍