Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

Я можу йому вірити? Хоча б у цьому?

Адже Діма не став би так ризикувати, щоб привозити до лікарні коханку?

До квартири привіз.

Але не знав, що я там буду.

– Навіщо ти шукаєш мені роботу? – я випалюю, відвернувшись до вікна. Сніжинки тануть на склі, перетворюються у краплі. – Мирон сказав, що чекає на моє резюме.

– Звичайно, він сказав, - чоловік пирхає, стискаючи кермо від злості. Уважно стежить за дорогою, вирівнює дихання, перш ніж продовжити. – Я попросив його про послугу, а він все розпатякав.

– А я через рік дізналася б, що працюю на нього?

– Ні. Я очікував, що він чи хтось із його співробітників запропонують тобі вакансію. Не втручаючи мене.

– То мені потрібна робота? Чому я не знала?

Саме цим я збиралася зайнятися, як тільки переїду до батька. Склала простий план у голові, як виховувати дитину та заробляти на життя, принагідно зшиваючи шматки серця.

Але те, що це пропонує Діма – вибиває мене з колії. Я… Не знаю, чого від нього чекала. Тільки не такого відвертого натяку, що між нами все закінчилося і мені потрібно самій розбиратися з усім. Адже Руслан і його син, не тільки мені треба дбати про малюка.

– Мені вона потрібна, - Діма гальмує на світлофорі, розвертається до мене. – Мені потрібно, щоб у тебе була хоч одна причина лишитися. Я ж тебе знаю, Тасю. Ти вже купила квитки, збираєшся до батька, якнайдалі від мене. Не прикидайся, – чоловік слабо посміхається, а потім зітхає. – Ти завжди так робиш, варто нам посваритися. Втікаєш. Чорт, та ти ще пів року від місця в гуртожитку не відмовлялася, хоч ми жили разом.

– Мені було потрібно…

– Місце, куди ти можеш повернутись, якщо в нас не вийде. Я пам'ятаю. Робота – хоч якийсь привід, щоби ти залишилася. Я не можу тебе замкнути у квартирі та заборонити їхати, але й відпустити не можу. Тому використовую будь-які варіанти.

– Дуже дурні варіанти.

– То що скажеш, що я помилився? Ти не планувала?

Я мовчу, адже Діма потрапив у ціль. Знає мене ідеально, буває – навіть краще за мене саму. Вивчив усі звички й те, що приховано всередині. Іноді мені нічого не треба казати, щоб він зрозумів мене.

Іноді навіть докричатися не виходило.

Чоловік пильно дивиться на мене, ковзає поглядом по обличчю, впивається поглядом. Як у нашу першу зустріч – коли не міг відірватися, зчитуючи кожну мою реакцію.

Нам сигналять, коли світлофор спалахує зеленим. Машина повільно повзе вперед, а Діма кидає на мене короткі погляди, чекаючи на відповідь. Ненавиджу визнавати його правоту!

– Квитки я ще не купила, - бурчу, відчуваючи себе спійманою на гарячому. – Я не змогла додзвонитися до тата, ось і не поїхала.

– Він на полюванні з друзями. Ми вчора говорили, тож... До понеділка ти з ним не зв'яжешся.

– Ти йому дзвонив? Навіщо?

– Краще поговори з ним сама, як він повернеться. Ти ж знаєш, що я не люблю заважати вашим відносинам.

– Діма! – я підвищую голос, не стримавшись. – Зараз не найкращий момент від мене щось ховати. Якщо не збираєшся відповідати на мої запитання, зупини машину. Мені не до загадок та інтриг.

Чоловік мовчить, а я повільно закипаю. Немов хтось невидимий підкручує градус у моїй крові, змушуючи злість швидше текти, обплітаючи пекучими емоціями все тіло.

Я практично зриваюся, коли Діма відповідає:

– Він попросив у мене в борг.

– Він ... Що?! Навіщо?

Відповідь Діми стукає у голові, але в цьому немає сенсу. Навіщо батькові знадобилися гроші? Адже я говорила з ним зовсім недавно, все було нормально. Зі своєї карти я часто пересилала потроху, відчуваючи провину за те, що залишила тата одного.

– У нього котел зламався, здається. Чесно? Я не дуже заглиблювався. Він попросив позичити гроші, я погодився. Михайло Андрійович попросив не казати тобі.

– І давно у вас із моїм батьком секрети?

– Завжди?

Я не хочу цього, але все ж таки посміхаюся на жарт чоловіка. Вони потоваришували, з першого знайомства порозумілися. Здавалося, що це тато Діми, а не мій.

Вічно пліткували за спиною, створювали власні секрети, повідомляли мені все постфактум. Аргумент у них завжди був однаковий: мені не варто хвилюватися, а чоловіки самі розберуться. Так само як і зараз, Діма відправляв мене говорити з батьком, не бажаючи бути посередником.

– І… Ти часто йому позичаєш гроші?

– Всього кілька разів, - чоловік відмахується, ніби це не варте уваги. – Щоразу з боєм намагаюся переконати, що повертати не треба. Влітку йому на заводі затримували виплати, тоді він частіше звертався. Тобі нема про що переживати.

– Чому мені ніхто не розповів?

– Тому що ти одразу переживати починаєш. Ти в лікарні лежала, Тасю, куди тобі ще нервувати? А ти все близько до серця приймаєш, починаєш метушитися, наче без тебе вирішити не можуть.