Читати книгу - "Новорічний поцілунок , Міра Лей"

Розділ 19

- Що? Ні! - розгублено кричу я, на що чоловік зупиняється і здивовано витріщається - Тут дуже брудно і ... мало місця. Я думаю нам буде не зручно! - випалюю перше що приходить в голову, і це працює. 

- Ти права! - чоловік декілька секунд мовчить наче щось обдумує, а тоді, на моє щастя погоджується зі мною - Думаю в готелі нам буде зручніше! - дістає з кишені штанів ключ, задоволено махаючи ними перед моїм обличчям. 

Тим самим позбавляючи мене єдиної надії на порятунок, я сподівалася що ми підемо на ресепшн для зняття номера і там я уже зможу покликати на допомогу.. Але якщо у нього є ключ, нам варто лише піднятись сходами на четвертий поверх і ми потрапимо у готельну частину комплексу. І я підозрюю, що там допомогти мені буде нікому. Терміново треба придумати ще щось. 

- Звичайно! - нервово видаю - Тільки є одна проблемка! - чоловік повертається та уважно дивиться на мене - Сьогодні після зміни мене повинна забрати мама, вона якраз теж повертається з роботи.... - не знаю, що я верзу та про цей трюк я теж читала, можливо мені вдасться до когось додзвонитися та попросити про допомогу - Я зателефоную їй, і попереджу що затримаюсь на роботі.... - обережно дістаю свій телефон, і щиро сподіваюся що чоловік погодиться. 

- Я не думаю.... - серйозно починає чоловік, та я не дозволяю закінчити. 

- Якщо я її не попереджу, то вона прийде сюди та підійме всіх на вуха. Ти ж, не хочеш, щоб нам хтось заважав! - включаю кокетливий голос, та кладу свою руку на його груди, ніжно погладжуючи їх. Насправді мені було противно від своїх дій, та зараз я готова на все лиш би він погодився. 

- Добре! - після декількох секунд роздумів, чоловік таки погоджується, на що я з полегшенням видихаю - Тільки говорити будеш біля мене! І без дурниць! - я коротко киваю, швидко розблоковуючи телефон. 

В душі святкую перемогу до того моменту, коли доводиться набирати номер. Зараз у мене декілька секунд, щоб вирішити кому телефонувати, а в голову, як на зло ніхто не приходить. В поліцію дзвонити не варіант, я не зможу не спалившись покликати на допомогу. До дівчат - Лесі чи Ані немає сенсу телефонувати, зараз уже дуже пізній час та і навряд чи вони мені зможуть допомогти. Паша напевно б допоміг, та цих вихідних він мав їхати на дачу, а це дуже далеко звідси. 

Від хвилювання руки починають тремтіти, я заходжу в журнал дзвінків і нервово гортаю стрічку, як раптом в очі кидається контакт "Незнайомець". І як би мені цього не хотілося, та я все ж розумію, що зараз цей хлопець, мій єдиний шанс на порятунок - він точно ще не спить, явно десь неподалік, а можливо навіть ще не встиг покинути територію комплексу, а ще він легко справиться з цим мудаком. Проте, чи захоче він після сьогоднішнього вечора зі мною спілкуватися. 

- Що там? - чую позаду голос і здригаюся, а тоді машинально нажимаю виклик, прикладаю телефон до вуха і скручую гучність, а ще стараюся максимально відійти від чоловіка. Тепер головне, щоб Соколовський підняв трубку. 

Проте, удача сьогодні не на моєму боці, після довгих гудків дзвінок обривається і я мало не втрачаю свідомість від зневіри. Швидко набираю номер повторно, та боковим зором бачу що чоловік поруч починає нервувати. І знову довгі гудки й тиша. В цей момент в середині наче щось обривається, Соколовський був моєю останньою надією, що робити дальше я не знаю. Руки починають тремтіти, а на очі навертаються сльози, як раптом мій телефон оживає і це як ковток свіжого повітря. 

- Алло! - мабуть, занадто емоційно вигукую, а ще намагаючись якомога дальше відсторонитися від свого кривдника. 

- Так. Слухаю! - доволі стримано відповідає Влад. 

- Я... - зупиняюсь на пів слова, і переводжу погляд на чоловіка, який уважно спостерігає за мною - Матусю привіт! Ти де? 

- Що? Яка матуся? - здивовано перепитує хлопець, і я чудово його розумію. Проте, не знаю як пояснити що мені потрібна допомога - Ти хоча б, знаєш до кого ти телефонуєш? - уже роздратовано запитує він. 

- Так, так знаю! - швидко випалюю, щоб заспокоїти хлопця - Ти де? 

- Їду додому! - спокійно відповідає, а у мене в середині наче щось обривається - Ти щось хотіла? 

- Так, я.. ! - з відчаю збиваюсь з думки, про те до тями мене приводить кашель мудака, який здається починає щось запідозрювати - Матусю, ти уже приїхала за мною? 

- Що? Ти що п'яна? - гиркає Соколовський - Я кладу трубку! 

- Що? Ні, ні звичайно! Зажди, будь ласка! - голос зрадницьки починає тремтіти - Я, я хотіла сказати що ти мала рацію сьогодні, мені варто було тебе послухати. Вибач! - на очі навертаються сльози, і я не знаю, як йому пояснити, що мені потрібно. 

- Закінчуй вже! - роздратовано кидає мій кривдник. 

- Це хто? - серйозним тоном запитує Влад, а я мовчу, тому що не знаю що відповісти - Катя, у тебе щось сталося? Тобі потрібна допомога? - чую таке потрібне запитання і з полегшенням видихаю. 

- Так! - голосно і чітко промовляю. 

- Ти де? 

- Я ще на роботі? Матусю, я знаю що ти сьогодні мала забрати мене після зміни, та ми з дівчатами вирішити ще трохи відпочити після роботи! Тому ти напевно їдь додому! 

- Тебе хтось хоче скривдити? Це чоловік? 

- Так! 

- Він поруч, і ти не можеш вільно говорити? 

- Так! - уже тихше повторюю, навіть не віриться що Соколовський зрозумів все правильно. 

- Де ви зараз? - він сконцентрований і зібраний, це чути по голосу. 

- Не хвилюйся, ми переночуємо в готелі нашого комплексу. 

- Так, зрозуміло! Він веде тебе в готель! - в трубці я чую звук мотора, напевно він летить на повній швидкості - Який номер? 

- Я, я не знаю! - розчаровано видаю, оскільки розумію, що хлопцю довго прийдеться мене шукати. 

- Добре, ти тільки не хвилюйся! Я вже їду! - мені здається чи Соколовський і справді хвилюється за мене. 

- Моє терпіння на межі - голосно гиркає незнайомець, і я мало не підстрибую на місці. 

- Мені вже пора, дівчата кличуть! - тихо промовляю. 

- Я чую! - тяжко видихаючи каже Влад, а тоді уже серйозним тоном промовляє - А тепер слухай мене уважно! Ні в якому разі не збивай дзвінок, старайся всю дорогу коментувати куди ви ідете. І найважливіше, як тільки ти будеш знати номер кімнати, потрібно буде максимально голосно сказати його в трубку! 

- Так! 

- Катя, все буде добре! Я тобі обіцяю! – зараз його голос звучить впевнено і ніжно, а ще мені дуже хочеться вірити в його слова.. 

- Дякую! – тихо промовляю – Па-па, матусю! – уже голосно кажу та вдаю наче збиваю виклик, натомість боковою кнопкою просто виключаю екран телефону. А тоді, натягнувши посмішку на обличчя повертаюся до незнайомця. 

- Ну нарешті! – важко видихаючи промовляє він і грубо вхопивши мене за талію веде в сторону сходової клітини – Ми до речі з тобою так і не познайомились! Мене Марат звати! – що ж, значить я таки не помилилася щодо його національності. 

- Катя! – тихо відповідаю – На який нам поверх? – обережно запитую. 

- П'ятий! – коротко кидає чоловік. 

- П’ятий? – напевно занадто голосно перепитую – Не знала що там є номери! – включаю «дурненьку», щоб він нічого не запідозрив. 

- Президентський люкс! – хвастається чоловік і несподівано шльопає мене по попі. Насправді я ледь втрималася, щоб щось не сказати.. - Там на поверсі всього три кімнати й одна з них наша! - 

Значить три кімнати! Ну, це не так багато, надія на те що Соколовський мене знайде, все ж є. 

Мені дуже хотілося сповільнити дорогу до номера, та Марат здається дуже поспішав, саме тому вирішив скористатися ліфтом. І кожна цифра в порядку зростання яка висвітлювалась на табло, заставляла моє серце битися все швидше та швидше. В голові весь час крутилися слова Соколовського "Все буде добре. Я обіцяю!", як би це дивно не звучало, та в мене немає підстав йому не довіряти. Думка про це, давала мені сили. 

З ліфта відкрився вид на невеликий хол, у світло коричневих тонах, і тут без перебільшень було дуже красиво, звичайно раніше я тут ніколи не була, і зважаючи на обставини в яких я тут опинилася, ніколи б не хотіла тут бути. 

Чоловік впевнено вийшов з ліфта і взявши мене за руку швидко потягнув за собою. Пройшовши декілька метрів, він зупинився біля одних із дверей на яких виднілося число 501. 

- 501 - моє улюблене число! - швидко випалюю в телефон, користуючись моментом, коли Марат повернувся до мене спиною, для того, щоб відкрити замок. 

Розумію що прозвучало по дурному, та це єдине що прийшло мені в голову, щоб назвати потрібний номер Соколовському, сподіваюся він почув. Чоловік повільно повертається, загадково посміхаючись. Чесно признатись від цієї посмішки по тілу пробігли мурахи. 

Повільно двері відчиняються і чоловік відстороняється, пропускаючи мене в середину. Я ж, зависла не в змозі ступити й кроку. Про те, Марат не налаштований довго чикати. Він обережно підштовхує мене в спину, пропускаючи в середину, ще секунда і з'являється світло. І перше, що впадає в очі це велике, я б сказала дуже велике ліжко. Від вигляду якого у мене з'являється ком в горлі. 

- Ну, нарешті! - хрипло видав Марат і я не встигла й оком моргнути як уже лежала на тому самому ліжку, а чоловік навалився на мене зверху. А ще через секунду моя блузка уже була розстібнута, його губи противно торкалися моєї шиї та грудей, а руки нахабно намагалися справитися з моєю спідницею. 

Я спробувала зіштовхнути чоловіка з себе, та в мене нічого не виходило, він навіть не змістився й на міліметр. В цей момент, мене накрила страшна паніка, я не знала що мені робити. Невже зараз все тут і станеться?? 

- Ні! Ні!- налякано кричу, та чоловік занадто захоплений моїм тілом - Зупинись, будь ласка! - я ще раз спробувала відштовхнути чоловіка від себе, і на моє щастя він зупинився. 

- Що ще? - розлючено прогарчав мені в обличчя чоловік, трохи відсторонившись від мене, і в цей момент мені стало дуже страшно. 

- Я, я хотіла... - всі думки плутаються і я не можу сформувати нормально речення - Я б хотіла сходити в душ! - таки формулюю свою думку. 

- Що? - роздратовано кидає - Я уже не в силі чекати!! - і знову береться цілувати мої груди. Та я не здаюсь, стараюсь обережно підняти голову чоловіка і включивши всю свою сексуальність промовляю. 

- Я сьогодні увесь вечір та ніч працювала й сильно спітніла! Мені просто необхідно прийняти душ! - видумую на ходу і дуже сподіваюся, що він погодиться. 

- Мені не важливо! - важко дихаючи каже Марат. 

- А мені важливо! - швидко випалюю - Хочеться, щоб ця ніч була незабутньою, і ніщо не могло її зіпсувати - промовляю сексуальним голосом, ніжно погладжуючи чоловіка по грудях. 

Насправді я сама здивована від своєї поведінки, ніколи не думала що здатна на таке. Можливо, інстинкт самозбереження так впливає на мене, та це здається діє, і чоловік декілька секунд подумавши, таки відпускає мене. 

- У тебе п'ять хвилин! - я коротко киваю та швидко зникаю за дверима ванної кімнати. 

Тільки зачинивши за собою двері на замок, я змогла перевести подих. Притуляючись плечима до дверей, прикриваю очі. З середини мене всю колотить, руки та ноги трясуться, і я не можу повірити, що мені вдалось вирватись від цього чоловіка. На тілі досі відчуваю його лапи й від цього стає гидко від самої себе. Зараз я б із радістю прийняла душ, до речі про душ! Підходжу до ванни, та вмикаю воду, а тоді сідаю поруч на плитку, обхопивши ноги руками. 

Розумію, що у мене є декілька хвилин спокою, допоки чоловік зрозуміє, що я не збираюся виходити звідси, ну, принаймні з власної волі. 

- Чорт! - виривається, як тільки розумію що залишила телефон в кімнаті, напевно випав коли чоловік повалив мене на ліжко.. Що ж тепер робити? Здається, все що від мене залежало я зробила, тепер уся надія на Соколовського, я дуже сподіваюся що він мені допоможе. Цікаво, він почув номер кімнати? 

Зараз, сидячи в цій ванній кімнаті мені було дуже страшно, страшно усвідомлювати, що зі мною може статися, якщо Влад не встигне. Не дарма я сьогодні не хотіла виходити на зміну... як відчувала, що щось може трапитися.. 

- Я вже зачекався!! - раптом, стук у двері, від чого підстрибую на місці й завмираю від страху. Я мовчу, міцніше притискаючи до себе коліна. Соколовський, ну де ж ти?? 

- Досить вже! - через декілька хвилин з-за дверей знову чути голос, уже не такий спокійний як раніше - Виходи! - гримаючи по дверях, уже кричить чоловік - Не зли мене!! - трохи спокійнішим тоном додає - Якщо ти зараз же, не відчиниш, я виб'ю ці чортові двері!! - кричить чоловік, а удари у двері стають все сильнішими та сильнішими. І з кожним ударом мене накривала все більша паніка, я чудово розуміла, що ці двері не залізні й рано чи пізно вони не витримають. 

- Катя, все буде добре! Все буде добре! - заспокоювала сама себе, напевно до кінця уже не вірячи в ці слова - Ти сильна! Ти все витримаєш! - шепотіла я, ковтаючи сльози які вже горохами котилися з моїх очей. 

В якийсь момент я вже не могла слухати цей гуркіт та дивитися на двері, які ось-ось вилетять. Я просто заплющила очі й затулила вуха руками, мені здавалось, що я зараз зійду з розуму. Після того, скільки часу я водила цього чоловіка за ніс, я чудово розуміла, як тільки він сюди зайде, від мене не залишиться й живого місця. Але я не хочу, щоб все ось так закінчилося? Як я зможу після цього жити?? 

Раптом, зовсім поруч я чую сильний гуркіт - це звук вибитих дверей!! Таки не витримали! Ось і все, тепер це вже точно кінець.....

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍