Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

жила раніше, чому ж вона не пізнала його раніше за ту, глупу і негідну, яка не могла оцінити свого щастя.

Люція знала, що Вільчур колись був одружений і вже багато років він удівець. Три роки тому вона навіть мимохідь познайомилася з його дочкою пані Чинською, до якої відчувала справжню симпатію. Про романтичне минуле родини Вільчурів по місту кружляло так багато суперечливих історій, що важко було відрізнити правду від уявних речей. Більше того, Люція не мала схильності цікавитися тим, що спонукає інших жінок копатися в чужих справах. Щодо Вільчура, то вона навіть і надалі хотіла, щоб він залишався для неї загадковою фігурою – напівлегендарною-напівреальною. Вона хотіла пізнавати його день за днем, так як сторінка за сторінкою розкривається розповідь про трагічні переживання улюбленого героя, історія його життя, лабіринти його душі.

З приводу різних професійних питань Люція вже кілька разів відвідувала віллу професора. Він завжди приймав її у вітальні. Цього разу вперше запросив її до кабінету. Він увімкнув світло і, нічого не сказавши, вказав на великий портрет над каміном.

З широкої сріблястої рами на Люцію споглядала великими, ніби трохи здивованими очима, красуня з русявим волоссям й дівочим овалом обличчя. Смуток ніби оповив невеликі вуста, красива витончена рука з довгими гарними пальцями безвладно лежала серед складок темного шовку сукні.

Хвиля ревнощів стисла серце Люції. Їй видалося, що ця пані на портреті у сто разів красивіша за неї, незрівнянно витонченіша і делікатніша.

– Вона мала на ім’я Беата… – почула за собою тихий голос Вільчура. – Одного разу я повернувся і застав будинок… порожнім. Вона пішла, вона покинула мене, покинула мене задля іншого, заради любові.

Люція відчула, як її серце шалено забилося. Раптово вона повернулася, схопила руку Вільчура і гарячково, несамовито плачучи, почала її цілувати, ніби тими поцілунками хотіла нагородити його за ту кривду, оту злочинну кривду, заподіяну отою…

– Що ви!.. Що ви робите! Панно Люціє! – обурено вигукнув Вільчур, раптово повернувшись до реальності. – Дайте мені спокій, це ні на що не схоже.

Він посадовив її, тремтячу від плачу, у фотель, окинув поглядом кімнату в пошуках карафки з водою. На столику біля каміна стояв коньяк. Професор налив келишок і подав Люції, звертаючись твердо й водночас ніжно, як зазвичай переконував своїх пацієнтів слухатися його:

– Випийте це зараз.

Люція послушно підкорилася його наказу і повільно заспокоїлась, а Вільчур тим часом говорив:

– Ви повинні контролювати свої нерви, шановна пані. Тримати себе в руках. Що ж ви за лікар, якщо чужі страждання виводять вас із рівноваги настільки, що в старому поштивому професорові ви раптом побачили кардинала, до руки якого припали в поцілунку? А може, таким чином ви хотіли вшанувати мою старість?.. Відібрати у мене решту ілюзій? І як ви зараз виглядаєте? Будь ласка, витріть ці непристойні сльози.

Він подав їй свого великого носовичка, а Люція, витираючи очі, все промовляла:

– Ненавиджу її… Ненавиджу…

Сидячи у фотелі вона потроху заспокоювалась.

– Ну, може, ще одну чарочку? – спитав Вільчур.

Люція заперечила порухом голови.

– Дякую і дуже перепрошую за цей спалах істерики. Поводжусь справді огидно.

– Через ввічливість і тактовність я не смію перечити, – навмисне сказав Вільчур невдоволеним тоном. – Не смію перечити. Ви поводитеся так, як анемічна учениця жіночої школи після перенесеної золотухи.

Професор хотів розсмішити дівчину, але його слова не потрапили до свідомості Люції.

– Ви… ви все ще кохаєте її? – спитала вона і прикусила губу, щоб знову не розплакатись.

Брови Вільчура зійшлися.

– Дорога пані, минуло вже стільки років, стільки води утекло, стільки разів навесні її могила вкривалася новою травою… Час робить своє… У мене залишилася пам’ять, гіркі й болісні спогади. Шрам. Я пробачив. Ось і все.

Він на мить задумався й додав:

– Бачите, і з цього ви можете дізнатися, що робить час. Усе минає. Те, що колись здавалося нам всесвітом, з часом ми бачимо маленькою пилинкою і не можемо зрозуміти, чому тоді піддалися ілюзії.

– О ні, – сказала Люція, – але ж ви досі вважаєте, що та жінка була для вас всесвітом. Справжнє кохання, навіть згасле, все одно залишається чимось великим.

Вільчур махнув рукою.

– Це у таких самітників, як я. Хто знає, що б я сьогодні думав про Беату, якби незабаром після її відходу на моєму шляху постала якась інша жінка… якесь ніжне серце, якесь глибоке почуття…

Він посміхнувся і додав:

– Але на своєму шляху я не зустрів ніжних сердець. Жінки моєю дорогою не ходять.

Люція посміхнулася.

– Вони ходять, але ви їх не бачите. Коли ж з’являються такі наполегливі й поводяться нав’язливо, то ви їх позбуваєтесь за допомогою проповіді про різницю у віці.

– Це не проповідь, – сказав він ніжно. – Це переконання. І йдеться не лише про вік, панно Люціє. Слід також враховувати, що власне я людина кінчена…

– Що ви говорите? – запротестувала вона.

– Саме так. Зношений старий чоловік, викинутий за борт, – переконував її серйозно Вільчур. – Подумайте, які в мене можуть бути перспективи. Я б міг розпочати приватну практику вдома, але це означало б постійний контакт з усіма цими людьми, від погляду на яких мене верне. Я хірург. Зрештою, я не можу робити операцію вдома і в результаті буду змушений просити надати операційну. Ви самі розумієте, що після моєї відставки сьогодні наражати себе на будь-які запитання, коментарі, зауваження чи навіть косі погляди було б вище моїх сил. Отже, то що ж мені залишається? Догоряти. Panis bene merentium[44]. І без масла. Бо мусите знати, що я повністю розорений. Цей будинок, в якому ми зараз перебуваємо, вже не є моєю власністю. Мене ласкаво залишили тут доживати віку…

Професор сумно посміхнувся.

– Доживати в надії, що життя скоро закінчиться.

– Я абсолютно з вами не згодна, – енергійно протестувала Люція. – Але ж вам залишається, поки ви не позбудетеся цієї, зрештою, зрозумілої дратівливості на пункті зустрічі з ними, такий величезний напрям роботи, як наукова діяльність. Університетські лекції, клініка, літературна творчість…

Вільчур задумався.

– Ні, це не в моєму характері. Я можу писати лише тоді, коли писання заповнює вільний від активної роботи час; а щодо лекцій… Дорога пані, й звідти мене вигризуть. Ні, мені нічого не залишилося. От лише як замкнутися в домі й чекати смерті. Вона ж не забариться. Так уже це в природі влаштоване, що непотрібне зникає саме собою. І я відчуваю, що я непотрібний.

– Власне, це я маю на увазі, пане професоре. Я маю на увазі те, що ви почуваєтеся непотрібним. Я хочу переконати вас, що це просто миттєвий настрій, який незабаром минеться. Я хочу переконати вас, що ваша життєва сила не ослабла, що ваша геніальність чи енергія зовсім не зменшилися. Це тимчасова депресія.

– Не вірю.

– Тож я переконаю вас.

– Яким чином?

– Ви почали ту свою велику роботу про ракові пухлини…

– Не так розпочата, як закинута. Я вже з рік до неї не зазирав. Мені замало багатьох матеріалів. Треба було б їх збирати, шукати й сортувати, і я вам скажу відверто, що не відчуваю найменшого бажання робити це.

– Тоді я допоможу вам. Я подбаю про це.

– Це була б самовідданість з вашого боку. Ви добре знаєте, панно