Читати книгу - "Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер"

серйозний стояв він на підвищеному місці, високо підняв він обома руками сувій, повернувся, так що всі його могли бачити, дивився своїми гарячими очима на незліченне зібрання. І погляди юдеїв Риму втуплювалися в молодого, палкого чоловіка, що підносив перед ними сувій Письма.

Цієї зими дуже вшановували трьох мучеників. Потроху вони відживали, їхні виснажені тіла набиралися нового соку, їхні наголо острижені голови скупо вкрилися новим волоссям, за рецептами Скрібона Ларга виведені були на ногах у них рубці від кайданів. Їх закликали від одної громади до іншої, від одного впливового пана до іншого. Вони сприймали вшанування досить тупо, як заслужену данину.

Помалу, в міру того, як набиралися сили, починали вони більше говорити. Виявилося, що мученики були сварливі, гарячі, лайливі старі пани. Ніхто не був для них досить побожний, не жив так, як велить закон. Вони сперечалися між собою і з кожним іншим, вони походжали серед юдеїв Риму, немов це був Єрусалим і ці юдеї були під їхньою владою, вони порядкували та забороняли. Аж поки Юліан Альф дуже чемно, але твердо звернув їхню увагу на те, що його Фелійська синагога не перебуває в окрузі їхнього храму. Тоді вони проклинали його і хотіли оголосити його поза законом, оповістити йому загальний бойкот. Всі були, кінець-кінцем, дуже задоволені, коли знову почалося судноплавство, і цих трьох посадили в Путеолі на корабель, що мав відвезти їх до Юдеї.

Йосифове завдання в Римі закінчилося. Проте він залишався ще. Виразно стояла знову перед його очима мета, заради якої він прибув до Риму: завоювати це місто. Дедалі ясніше ставало йому, що є для нього один-єдиний шлях: література. Його вабив великий сюжет із історії його країни. Здавна в старих книгах свого народу найдужче захоплювала його одна розповідь: боротьба Макавеїв із греками за волю. Тільки тепер зрозумів він, що його тягло сюди. Рим був готовий сприйняти мудрість і таємницю Сходу. Його завданням було так показати світові патетично-героїчний період із минулого Ізраїлю, щоб усі дізналися: ця країна Ізраїлю обрана, в ній живе Бог.

Він нікому не говорив про свої наміри. Його зовнішнє життя було життям молодого чоловіка з доброго товариства. Але все, що він бачив, чув, переживав, стосувалося його твору. Це мало бути можливим — збагнути обидва світи, Схід і Захід. Це мало бути можливим — історію Макавеїв із її вірою й її дивами викласти в твердій, ясній формі, як вимагає теорія молодших прозаїків. В старих книгах жив він муками тих колишніх, які приймали ці муки, щоб не порушити заповіді Ягве, а на форумі, між колонадами Лівії, Марсового поля, в громадських купальнях, в театрі жив він гостротою і «технікою» цього міста Риму, яке так зачаровує своїх жителів, що всі лають його і всі люблять.

Особливо відчув він спокусу міста, коли виникла нагода залишитися в ньому назавжди. Кай бар-Цаароне хотів одружити свою доньку Ірену. Він, на бажання Ірениної матері, мав намір узяти за зятя молодого доктора Лісина з Фелійської синагоги, але не того бажало його серце, й очі дівчини Ірени дивилися з таким же мрійливим захопленням, як і першого дня, на худе, фанатичне обличчя Йосифа. З одруженням барилися, Йосифові досить було сказати одне слово, і він залишився б на весь час у Римі як зять багатого чоловіка. Це було привабливо, це означало спокійне, широке життя, пошану та достаток. Але це означало також самозаспокоєння і застій. Чи не була така мета занадто мала?

Він із подвійним запалом накинувся на книги. З безкрайою сумлінністю готував свою «Історію Макавеїв». Не соромився, як школяр, вивчати латинську та грецьку граматики. Випробовував свою вправність на найважчих деталях. Таким трудним робом працював він над непомітною роботою цілу весну, доки відчув себе нарешті готовим узятися до самого твору.

Тут сталася подія, що потрясла його глибоко.

Цієї якраз весни, дуже несподівано і дуже молодою померла цезарева дружина Поппея. Вона бажала померти рано, незбляклою, вона часто говорила про смерть, і от бажання її здійснилося. Ще й після смерті довела вона свою прихильність до Сходу, бо в своєму тестаменті розпорядилася, щоб її тіло не спалювали, а бальзамували за східним звичаєм.

Цезар зробив із свого суму й свого кохання нечуване свято. Велетенський похід із тілом Поппеї рухався через місто, оркестри музики, плакальниці, декламаційні хори. Безконечна була процесія предків, що прийняли тепер, як останню, дружину цезаря у свій похід. Для цієї мети воскові маски предків вийняті були зі своїх святих шаф. Їх носили актори, одягнені в пишні службові вбрання цих консулів, президентів, міністрів, попереду кожного мерця йшли його ліктори з пучками різок і сокирами. Потім ще раз проходив увесь цей похід, гротескно зображуваний знову танцівниками й акторами, які пародували тих, що йшли попереду. І мертва цезарева дружина теж була між ними. Деметрій Лібан не міг не вчинити цієї останньої страшної послуги своїй протекторці, й юдеї ревіли від сміху та смутку, коли проходило повз них зображення їхньої прихильниці, яке танцювало, стрибало й болісно усміхалося. Потім рухалася обслуга померлої, велетенський похід її чиновників, невільників, вільновідпущених, потім офіцери гвардії, нарешті сама померла, яку несли чотири сенатори; вона сиділа в кріслі, як любила сидіти, одягнена в строго пошите, але страшенно прозоре убрання, як вона любила одягатися, майстерно набальзамована юдейськими лікарями, оповита прекрасними пахощами. За нею цезар, з накритою головою, в простому чорному одязі, без ознак своєї влади. А за ним сенат і народ Риму.

Перед трибуною на форумі похід спинився. Предки спустилися зі своїх колісниць і посідали на стільці зі слонової кості, і цезар став виголошувати похоронну промову. Йосиф бачив Поппею, вона сиділа на своєму стільці, як тоді сиділа перед ним, з янтарно-жовтим волоссям і трохи глузливим виразом на обличчі, потім цезар скінчив промову, і Рим востаннє вітав свою імператрицю. Десятки тисяч стояли, простягши випрямлені долоні, і предки теж підвелися зі своїх стільців і простягай вперед випрямлені руки, і так на хвилину застигли всі стоячи, сама тільки мертва сиділа.

Увесь цей час Йосиф уникав свого колеги Юста. Тепер він знайшов його. Обидва молоді чоловіки бродили між колонадами Марсового поля. Юст був такої думки, що тепер, після смерті Поппеї, панове Талас і його товариші не відкладатимуть надалі опублікування едикту. Йосиф підняв плечі. Мовчки йшли вони між елегантною публікою, яка гуляла серед колонад. Потім, якраз перед гарною крамницею Кая бар-Цаароне, Юст спинився й сказав:

— І коли у юдеїв Цезарії відберуть їхні права, жодна людина