Читати книгу - "По слідах Не забутих книжок, Квін Тесс"

Частина 8

Для кохання не існує вчора, кохання не думає про завтра. Воно жадібно тягнеться до нинішнього дня, але цей день потрібен йому весь, необмежений, незатьмарений.

© Генріх Гейне

Веста

Другий день поспіль сонце палало, і здається люди почали назад знімати верхній одяг, зовсім не готуючись до наближаючоїсь зими. Хоча сьогодні була субота, і насправді я могла все ж досидіти вдома цей тиждень, та я не могла всидіти на місці, після подій вчорашньої ночі.

Мою машину все ж таки забрали вчора в сервіс, тож мені потрібно було швидко забігти по каву, та спуститися до метро, хоча й хотілося довше впитувати промені й свіже повітря. 

Якою спантеличеною Джун мене не залишив вчора, та я була щаслива зараз. І щось в середині мене підказувало, що скоро він зʼявиться. Можливо саме тому, сьогодні я вдягнула чорну сукню до колін, з V-подібним вирізом, яка ідеально підкреслювала вигини мого тіла, чорні замшеві чобітки, на невисоких підборах, які пасували до сукні, при цьому зручно було ледь не бігати в них. Коричневий тренч я не завʼязувала, через тепло, а бежевий клатч з хустинкою, несла в руці, замість того, щоб перекинути його через плече. І як би ідеально до образу не пасувала б червона помада, я облишила її, натомість нанесла нюдовий блиск. Волосся рівно спадало по плечах та спині

Дзвіночок сповістив баристу про мене.

- Доброго ранку, Весто, давно Вас не бачила, вже почала бентежитись, - посміхнулась бариста. Напевно саме вона розповіла Джуну про мене. В іншому випадку я б розізлилась, але зараз тільки посміхнулась їй у відповідь, простукуючи підборами до стійки.

- Доброго ранку, дякую за турботу. Так, я трішки прихворіла, але вже все добре. 

- Вам, як завжди? - запитала вона.

- Так.

Я помітила, як дівчина засоромилась, а потім її посмішка стала ще ширше.

- Щось не так? - запитала я.

- Вас тут чекає не тільки кава.

Серце пропустило гучний удар. Я озирнулась до залу, й погляд одразу впав на вже знайомий та рідний столик. Простукотівши ніжками до нього, я підняла величезний букет квітів загорнутих в бежевий папір. Підняла його.

Все таки згадав.

Не стримуючи посмішку, я дивилась на декілька десятків білих кал. Таких ніжних і тендітних. Хотілося затупотіти чобітками по підлозі, як маленька дівчинка від щастя.

На столі під букетом, ще лежала коробка, загорнута в коричневого кольору папір з червоним бантом. 

Я чула, що моя кава вже була готова. Дівчина-бариста вийшла в залу, і з цікавістю спостерігала за мною, поставивши стаканчик на стіл.

Опустивши свій клатч і квіти на диванчик, тремтливими руками я взяла подарунок. Акуратно, намагаючись не порвати папір, я розмотувала те, що було всередині. Кілька хвилин потому, в моїх руках вже була чорна коробка, яку варто було б просто відкрити, але я вагалась.

Врешті, верхня частина була скинута. На мене визирнула розміром з коробку - записка.

Акуратно виведені літери повністю відповідали їх власнику:

 

“Сподіваюсь ти не проміняєш мене на неї, бо я дуже хочу викрасти тебе з дому сьогодні о 19:00. 

Одягнися тепліше.

Твій коханий Незнайомець.”

- Ооооо, це так романтично, - прощебетала бариста, про яку я майже забула, - а я думала лицарі вже повимирали. А що там?

Мій погляд зачепився за чорну обкладинку, з червоними трояндами, та черепом з такими ж червоними блискучими зіницями й золотистою короною.

- Не може бути, - прошепотіла я.

- Що таке? Не подобається? - запитала бариста все ще заглядаючи мені через плече, коли я акуратно, наче кришталь підняла книгу.

- Жартуєш? Я… Її мали випустити тільки через три тижні. Як він дістав її? Знову, так само, як і попередню. Боже, - я ледь не підстрибнула від щастя, - це кращий подарунок, який тільки можливо придумати. Він знав, ааааа, - пропищала я.

- Ох, то ви… Уууу, я зараз заплачу, - вимовила дівчина, - ви зустрічаєтесь по слідах забутих книжок в цій кавʼярні, мммм, як же це… В мене немає слів.

- Не забутих, - тихо вимовила я, ледь не зронивши сльозу, - по слідах НЕ забутих книжок.

- Ох, хоч бери та роман пиши про вас обох, - дівчина приклала руки до серця.

В кавʼярню зайшов новий відвідувач, і бариста взяла себе до купи, хоча посмішка не сходила з її обличчя:

- За Вашу каву він також розрахувався, - підморгнула вона, - і я Кора, до речі, щаслива бути частинкою Вашої історії.

Дівчина кивнула не очікуючи відповіді, та направилась назад за стійку приймаючи нове замовлення.

Я притиснула книгу до серця, як саму дорогоцінну коштовність, що в мене була. Прикрила очі насолоджуючись моментом, і зовсім не помітила, як від кавʼярні відʼїхав чорний тонований позашляховик.

За декілька днів моєї відсутності в офісі зовсім нічого не змінилося. Він так само гудів. Люди носилися зі сторони в сторону, і ніхто майже не звернув уваги на те, наскільки змінилася я, не тільки зовні, а й всередині. Лише Пол уважно проводила мене поглядом:

- Привіт, пропажа, - промовила вона, коли я опустила клатч та коробку з книгою на своє крісло, - ти чим таким хворіла, що зараз виглядаєш наче з подіуму.

- Хахах, привіт, в мене просто були дуже дієві ліки. Не знаєш де дістати вазу?

- Мммм, я так припускаю, що ліками передбачено, ще й квіти дарувати, - підмигнула вона, - зараз принесу тобі вазу.

Пол прослідкувала десь в глибину офісу й повернулась через кілька хвилин, одразу з водою.

- Так що? - запитала вона, як тільки я поставила квіти.

- Що? - все ще не припиняючи посміхатись перепитала я.

- Хто він? І як ви познайомились? Він що тебе з температурою в ліжку знайшов? - потік питань так і лився від дівчини.

- Ахахахха, ти майже вгадала, - засміялась я.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍