Читати книгу - "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"

– Сиди мовчки – роздратовано шикнула я і пішла ближче до виходу з печери, залишивши напівживого хлопця у її глибині.

Залягши біля входу, я пильно стежила за тінями лісу.

Нас шукали, але пройшли повз. Я лежала на холодній землі біля входу до самого ранку, але більш нічого не помітила. Блиск місяця, зорі і тиша зимового лісу. Я не знаю коли заснув Альберт, але коли я, замерши до кісток, все ж таки цокотя зубами полишила свій пост він лежав обличчям униз, навалившись на здоровий бік і щось сонно бурмотячи собі під носа.

Перевіривши температуру і серцебиття хлопця я вирішила піти у розвідку.

Тиша і спокій лісу мене не обманули. Я пильно озиралася ідучи з-поміж дерев. Я хотіла забрати намет і речі Альберта, про які я у попихах навіть не думала, але забирати вже було нічого. Мене зустріли земля з остатком багаття, попіл і залишки тканин.

– Ні, ну що за тварі?! – розлючено проричала я. Лісом прокотилося виття.

Ні, не моє. Вовче? Та якби не так! Я була впевнена – це підвиває людина, наслідуючи манеру сіроманця. Занадто надривно. Занадто не природньо. Ріже вухо. 

Я зірвалася з міста, а за мною побігли невідомі. Одягнені у вовчі шкури чоловіки наздоганяли мене. Їх ноги грузли у снігу, а рухи були незграбними.

«О, які лицарі!» – подумала я без проблем тікаючи від переслідування. Один з чоловіків додумався вистрілити з лука. Інший метнув кинджала, але не пощастило. Обидва промазали.

Якась тінь скакала по гілкам. Незграбно так… і повільно. Рух – і невідомий зірвався з сосни, неймовірно швидко наближаючись до землі. А мені згадалося, як не так давно я ловила вбивцю. Дівчина рухалася по деревам наче привид… була елегантна, мов кішка і страшна, неначе фурія.

А тут... кімнатні песики, що випершись із замків намагаються з себе вовків корчити. Цікаві, їй богу.

Поплутавши лісом наче заєць, я почекала поки переслідувачі втомляться. Вони мене здивували: моє звикле до постійного бігу тіло лише розігрілося, а вони вже видихлись… перестали переслідувати. Перевіривши, що за мною не стежать я звіриною тропою повернулася до печери, насторожено озираючись.

Ледь не загубилась, що правда. Але все ж таки до тимчасового лігва, слава богу, дійшла. По дорозі я пристрелила одну качку: здається в неї і без того було перебите крило. Тому, можливо, бідолашна і не втекла

Наламав по дорозі хворостин, я повернулася в печеру і спробувала розвести полум'я. Благо, огниво я завжди з собою ношу. Але замерзлі дерев'яхи ніяк не хотіли горіти.

Я розуміла, що палити багаття – то привертати увагу, але не годувати зраненого хлопця – то обрікати його на смерть.

До речі, коли я повернулася Альберт вже не спав. Хлопець дуже образився, що я без нього пішла, але я його не слухала. До того ж я також на нього ображена! Чого цей старий не каже хто, де і як його зранив і що то за недововкулаки на нас полюють?

От так ми і сиділи в насупленій тиші.

Але мені було не до дитячих образ. Я, зібравши з опалого листя Альберту лежак, бігала у розвідку, у пошуках найближчого села, або більш зручнішого місця перебування. Хлопець почувався краще, але рухатись зовсім не міг тому про подальші переміщення було безглуздо навіть думати. Хоча, думати про це мені і не давали. Я у картах розбираюся не дуже, але, по ідеї, до найближчого села залишилося менше, ніж було до першого нападу. Тобто менше трьох верст. Однак по моїм підрахункам вже на відстані однієї версти від мого лігва на захід мене починали виловлювати. Летіли стріли в перемішку з лайкою... Мене намагалися схопити, але марно.

Спочатку мені навіть подобалося. Рівно до того моменту, як лісом рознісся постріл з вогнепалу.

«Ну граємо, так граємо» – лаючись на усі лади, подумала тоді я і почалася веселуха. Ролі змінилися і полювала тепер я. Над переслідувачами я знущалась, як могла, ставила капкани(щоправда не настільки небезпечні, аби вбити когось чи зранити. Я навіть старалася щоб мої капкани не шкодили людям, мене цікавив лише психологічний ефект і я його отримувала). Я влаштовувала вистави, яким позаздрять театри Києва і Одеси. Мене вважали нявкою, привидом, марою... А я просто безжалісно знущалася над усіма кімнатними пуделями, що насмілились вилізти у ліс...

Я плутала їх між дерев, заводила у хащі, «несподівано зникала», «розчинялася прямо у повітрі». Ну, в кінці-кінців це мої глядачі так казали, переплітаючи свої слова і з лайкою.

Так ми гралися два дні. Альберт доволі швидко одужував і рвався у ліс зі мною. Але я була проти. Та хто ж мене послухає? Правильно, ніхто!

Отак і за Альберта ми і попали у халепу…

Кінець pov Мирослава

- Герцоге… герцоге! – запихаючись, кликав не молодий вже чоловік, що тільки-но прибіг у багато вбрану залу.

Біля вікна, за яким білів вкритий снігом двір, стояв молодий поляк -  герцог Станіслав Сенкевич. Повільно і елегантно повернувшись, шляхтич блиснув своїми чорними очима, да так, що у чоловіка, що звертався до нього, кров застигла у жилах.

- Я вас уважно слухаю – ехом рознісся по просторій залі приємний юнацький голос.

Цей юнак викликав водночас захоплення і страх... Всі його руху були м'які і невловимі... Страх і паніка мимоволі продирали кожного, хто розмовляв з ним. Усіх. Від поважної пані до звичайного холопа. Було у ньому щось нелюдське... звіряче, бісяче.

- Ту розбійницю вполювати не вдається – винувато обізвався старий. Герцог, зло прищурившись, повільно, наче хижак став наближатися до чоловіка, нервуючи його своїм виглядом – Вона зовсім у руки не дається… - ковтнув слину старий.

- Нічого не хочу чути – проричав Станіслав – Впіймати її і притягти мені! Живою.

- Слухаюсь – нервово кивнув чоловік і вибіг з залу.

- Вона ще поплатиться – прошепотів сам собі під ніс герцог Сенкевич.

Його люди давно вже шукають у лісі ту шахрайку... неподалік від його ж власного маєтку, аби привести.