Читати книгу - "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"

Якась нагла селянка посміла рознести його хутір, ранити його людей, розпустити вовків… вона має поплатитися і герцог постарається, аби їй просто так з рук це не зійшло!

Юнака мілко трясло, від переповнявшої його злоби. Кулаки були стиснуті настільки, що шкіра побіліла.

- Ну нічого, доля усе виправить – зітхнув юнак, розслабляючись і знову, цокотя каблуками високих чобіт по мармуровій підлозі, підійшов до вікна, задумливо поглядаючи на панораму за вікном.

 Pov Мирослава

Я вже звично заводила переслідувачів лісом, як у одну мить бігучий за мною Альберт скрикнувши ніби провалився під землю.

А, ні, то мені так здалося. Насправді хлопець заплутався в одному з поставлених на мене капканів і прямо на бігу провалився у сніг. А переслідувачі усе наближалися…

Кинути хлопця я не могла, а тому повернулася. Я намагалася розкрити іржаві щелепи капкану, поки необачний хлопець, закусив губу, намагався допомогти, зтікаючи кров'ю. Капкан усе ніяк не відпускав Альберта.

Втекти ми не встигли. Мене вдарили чим-то важким і я втратила свідомість. Що сталося з Альбертом – не знаю. Що відбувалося далі – навіть не уявляю.

Прокинулася я десь у темній кімнаті зв'язана і лежачи на мармуровій підлозі.

 – Що, вже оклемалася? – почувся якийсь противний голос.

Хоча ні, голос був приємний, а от інтонація з якою промовлялися слова.... ненависть, зверхність... слова ніби випльовувалися, а промовець одним лише тоном намагався показати що вважає мене сміттям.

Таким тоном розмовляють лише ті, біля чиїх ніг світ лежить з самого народження. Ну, в кінці-кінців  вони самі так вважають...

Крім того його слова вимовлялися з якимось цікавим акцентом… Було відчутно, що він не корінний українець. Але і не москаль… я прекрасно знаю, як звучить російська мова… навіть сама на ній говорю. Я не раз і не два бачила, як росіяни ламають язики, пробуючи вимовити якісь звичайнісінькі українські слова і це було не те.

Слова цей приємно-неприємний голос говорив якось цікаво… ковтав деякі звуки, деякі тягнув… і я могла лише гадати ким насправді був його володар: австрійцем, поляком, французом чи може англійцем…

Несподівано, перериваючи мої думки, почулося чиркання огнива і яскравий світ полум'я залив найбільші декілька метрів. Мої тільки-но звиклі до темряви очі втратили здатність бачити і я зажмурилась. Коли ж знову відкрила очі, то побачила дивну картину: на відстані витягнутої руки переді мною стояв чоловік... бліда шкіра… гострий, витягнутий у перед ніс, вольове підборіддя, гарні риси обличчя та темні, майже чорні очі… переможна посмішка....

– У.... – застогнав десь справа Альберт і хапаючись за голову присів на підлозі.

Навіть вухом не повівши у сторону хлопця недо-аристократ в камзолі і з вовчою шкурою на голові занадто пафосно обізвався:

 – От і прийшла твоя розплата.

 – Та що ти говориш... – «вражено» і трохи хрипло протягнула я, підводячись на ноги і краєм ока спостерігаючи за чомусь не зв'язаним Альбертом.

Хлопець шоковано і трохи сонно дивився на нас.

 – Усе готово, герцог.

«О, так у нас тут герцоги....» – подумки відмітила я.

 – Чудово, тоді клич інших, будемо починати.

Я з цікавістю спостерігала за тим, що відбувалось. Першими увійшли закутані в чорній мантії чоловічі фігури з свічами в руках. Проходячи по приміщенню вони частково освітлювали його. Судячи по багатству братства і розмірам кімнатки(не один з чоловіків, як далеко не відходив так і не дійшов до стін) це була бальна зала. В її центрі стояв довгий стіл застелений бардовою тканиною із золотою чашею на столі. Чаша була прикрашено зображенням вовка і розсип'ю дорогоцінного каміння. Далі такі ж закутані у плащі чоловіки ввели в кімнату вовків на «повідках» зроблених з накинутих на шию мотузок. Сіроманці брикалися, тихо гарчали, намагалися втекти… але все марно. Петлі затягувалися на шиях усе сильніше, ніби намагаючись удушити бідолашних тварин.

На голову герцога, що все ще стояв неподалік від мене, одягли золотий обідок, в якому я пізнала сарматську прикрасу, яку бачила на замальовках одного поважного пана в Петербурзі.

– Ти, собача дочка, за всі свої борги переді мною будеш принесена у жертву Перуну! – усе також цікаво вимовляючи слова озвався герцог – Тож змирися з долею і не чини опір – виставив він уперед меча

Я кинула на нього красномовний погляд. А Альберт, помітивши вираз мого обличчя, не стримався і захихотав у голос.

 – Сьогодні тебе не врятує твоя зверхність – герцог, наче малий хлопець, небезпечно розмахуючи мечем переді мною, здається, намагався вразити своєю величчю, але я навіть виразу обличчя не змінила.

 – Ой, не на ту ви напали... – сміявся Альберт, бачучи моє обличчя, але на нього ніхто не звернув уваги, наче бачила хлопця лише я.

 Я не відскочила від небезпечної зброї, навпаки. Я подалася вперед і наскочила прямо на меч.

 – Co jest nie tak?! – шоковано відскочив юнак, а потім нахмурившись загальмовано дивився, як на підлогу впали мотузки, що до того зв’язували мене.

Дурень той, хто мене зв'язував. Руки були переді мною, а не, по канонам жанру, за спиною і я без зайвих проблем скинула їх уперед, прямо на меч розрізаючи мотузки.

Зло усміхнувшись, я що було сили вмазала герцогу у челюсті.

Шкода було псувати таке гарне обличчя – ану ж бо в нього дівчина є? – але таку наглість треба провчити. Герцог був хоча і кріпкого тілоскладу, але такої підстави не очікував, а тому мій удар не просто штурнув його убік, а опрокинув на мармурову підлогу. У польоті я схопила випущений герцогом з рук меч і факел.

– Тепер не так впевнений у собі? – криво посміхнулася я, наставляючи на чоловіка меч.

 – Все одно поплатишся! – гарячкувато випалив герцог.

 – Це за що? – питально вигнула я бров.

 – А мало за що? За вовків! За хутір! За вкрадене добро!