Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – В мене є завдання для тебе, – промовив останній, витираючи коричневі від запашної кави вуста.

         – Скільки?

         – Що скільки?

         – Грошей за це.

         – Якраз після виконання завдання й дізнаєшся. Я й сам точно не знаю, але сума буде велика.

         Викладена далі пропозиція Андрія Прокоповича сильно схвилювала Івана. Це була проста для виконання робота, але для неї потрібна сильна моральна стійкість та повна відсутність всяких хвилювань, пов’язаних зі сумлінням.

         – Зайдеш в майстерню твого батька, візьмеш звідти зображення її жінки (тобто твоєї матері) в золотій рамці. За одно дізнаєшся, як в нього ідуть справи з моїм замовленням. І якщо виявиться, що він ще й не починав, то проведеш в його домі (звичайно, щоб він не знав) деяку конфіскацію – його кошеня (Іван, не порозумівши почуті слова, схрестив руки на грудях, та мов зацікавлений пес, похилив голову на бік).

         – Звідки ти знаєш, що в нього є кошеня?

         – Коли ми зустрілись в майстерні, я бачив, як він отак водив рукою, наче хотів погладити якусь тварину – він сильно тоді скучив за ним. І я впевнений, що це саме кошеня, а не собака, бо він сильно віруюча людина, і тому ніколи не допустить додому пса. А ти знаєш, що коти знімають стрес? Ні? А я хотів би так розслабитись, і в разі його ледарства візьми кота саме в нього, ніякого іншого, мені іншого не потрібно. Зрозумів?

         Довго до Івана Родіоновича не приходила відповідь на запитання. Якби він зараз насмілився щось сказати, то вийшло б тільки дурне «икання», зроблене під впливом несвідомих, низьких вібрацій голосових зв’язок.

         У шістнадцять років Іван Родіонович поступив в коледж журналістики; причому, тоді йому ще повезло. Після смерті матері (в 1 класі) він багато занизив планку успішності. Іван розумів, що в десятий клас його не приймуть, та й після одинадцятого він виявлявся слабким абітурієнтом для ВУЗів; а як тодішній член пацифістської субкультури, на військову службу він не хотів, та й боявся, особливо знаючи тамтешні порядки. Склавши мотиваційний лист до різноманітних коледжів та ліцеїв, йому передзвонили тільки з коледжу Київського міжнародного університету. За час навчання він повинен був платити 25 000 гривень в рік, чого, звичайно, дозволити собі не міг. Довелось тоді Івану «помиритись» з батьком для того, щоб брати в нього гроші. В нашій оповіді є важливим той факт, що Іван зовсім не жалів отця в будь-якому плані, й тому для нього ніщо не означало пограбувати його. В той же час він познайомився з Ольгою. Їй Іван Родіонович добряче наплів про свого батька. Чому ж саме Ользі? Він в неї закохався. Однак бідний Іван марно намагався підтримувати з нею розмову: вона була абсолютно холодна до нього та зверхня в спілкуванні, однак почувши, що батько його має чималі статки, Ольга рішила, що це вельми хороший шанс забезпечити себе та свою сестру, що мала деяку погану звичку, про яку читач все ж дізнається пізніше. При цьому вона також мала батька релігійного фанатика. Таким чином, Оля рішила підселити до себе Івана, щоб пограбувати старого багатія – як вона дійсно вважала з розповідей «чоловіка».

         Почувши завдання Андрія Прокоповича, Іван дійсно задумався. Крадіжка в батька була для нього, – відчайдушного пройдисвіта, чимсь зовсім простим, однак наразі він крав у нього не гроші, а найдорожчу цінність навіть для нього самого – згадку про його покійну матір. В дитинстві Іван дуже любив її, старався гарно вчитись, їв, та навіть дихав лише задля материнської усмішки. До батька Іван був майже байдужим, й тому зі смертю матері йому стало зовсім жахливо – до того отець змушував його тоді кожну неділю ходити в церкву, де його не раз вже нудило від солодкого запаху миру й ладана.

         – Зрозумів, – мляво відповів Іван Родіонович та дістав пляшку вина «Фраголіно» із шафки. Андрій Прокопович подивився на вино з виразним докором.

         – І краще іди прямо зараз, – сказав він, коли гранована склянка відійшла від уст Івана Родіоновича.

         – Як? Зараз же восьма вечора! Завтра, все завтра, а зараз вечеряти.

         – І що вечеряти? Твоя жінка приготувала щось?

         – Оля? Ні-і-і! Вона не готує. Знаєш, коли в мене було більше грошей, я кожен день їв чорну ікру та цю… Як шинка та називається? Хамон! Смачна та штука, але така дорога! З часом, звісно, вся та їжа мене вже сильно за****а, і тому я радий був повернутись до них, – сказавши це, Іван Родіонович відкрив морозильник та дістав чорний пакет напівфабрикатних пельменів.

         Після вечері, в якій приймав участь і Андрій Прокопович, Іван Родіонович стрибнув на ліжко та увімкнув телевізор. Проте не встиг він навіть «пройтись» по основним телеканалам, як раптом хтось йому став телефонувати. Це був батько. Іван Родіонович одразу прийняв виклик.

         – Привіт, Іванчику, чим займаєшся?, – голос батька звучав стурбовано.

         – Нічим.

         – Я ж хотів про твою Олю поговорити.

         – Я тобі казав, що покажу її. Давай післязавтра? – роздратовано пропонував Іван Родіонович.

         – Ах, гаразд, гаразд.

         Несподівано Іван Родіонович дещо згадав.

         – А, ти починав вже малювати ікони, які замовив той чоловік? – запитав він.