Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Відповідь не приходила доволі довго. Було чутно, як батько чавкав, намагаючись щось сказати. Напевно, його здивувала цікавість сина до цієї справи (хоч раніше Іван Родіонович ніколи не цікавився заняттям батька), і через це він вирішив бути щирим із ним. «Ні, не починав», – сказав він.

         – Ясно, – відповів Іван Родіонович, та миттєво додав: – Я приїду завтра до майстерні, о четвертій.

         – Гаразд, о четвертій, – ту ж мить збадьорився батько.

         – А що ти робиш о третій?

         – Розписуватиму храм.

         «Чудово, значить о третій піду красти», – вирішив Іван Родіонович та одразу попрощався з батьком, бо зрозумів, що далі все одно розмова зверне на інші теми.

         Наступного ранку Іван Родіонович прокинувся об одинадцятій годині. Його пробудив Андрій Прокопович, зовсім незадоволений надто довгим сном свого пожильця. Він добряче потряс Івану голову, яка ще секунду тому мирно лежала на подушці. Таким чином, перше слово, котре промовив цього дня Іван Родіонович, виявилось класичною російською нецензурною лайкою, яка зовсім не личить українській мові, на котрій завжди розмовляв Іван.

         Він швидко заварив собі кави з молоком та попрямував до балкону. За ним пішов Андрій Прокопович.

         Легенький вітрець освіжив змарніле лице Івана. Він посміхнувся, і на його лобі одразу проступили ледь видні зморшки, кутики рота в посмішці набули форми своєрідних стрілочок. Іван Родіонович усівся в глибоке, дерев’яне ситцеве крісло та запалив сигарети «LD». Андрій Прокопович сів поряд із ним, аби розділити маленький столик із майже заповненою попільничкою. Також він помітив під столиком велику купу пустих пивних пляшок. Це була місячна доза хмільного напою Івана Родіоновича. Сівши, він гордовито поклав ноги на карниз балкону, та палив сигарету, запиваючи її кавою. Іван так робив завжди, при цьому зовсім не снідаючи.

         Андрій Прокопович не палив і не пив кави. Він вирішив посидіти зараз з Іваном, як то кажуть, чисто символічно. Та й в нього за цю добу спільного проживання набралось декілька питань.

         – Твоя жінка не живе з тобою? – запитав він.

         – Чому? Живе. Тільки вона приїде завтра, з відрядження.

         – Де вона працює?

         – Вона спортивний промоутер… по боксу, – відповів Іван Родіонович.

         Андрій Прокопович, проте, на це зовсім не зважав.

         – Як її звуть?

         – Оля.

         – І давно ви вже живете одним тілом?

         – Що-о-о? Ображаєш?

         – Давно в шлюбі? – зітхнув Андрій Прокопович, наче розмовляв із сущим невігласом.

         – Як же? Ми… – Іван зам’явся, наче не знав, як далі сказати, – тільки одружились.

         – Зрозуміло. І як? Гарненька? – усміхнувся Андрій Прокопович.

         Сильно тоді збентежився Іван Родіонович. Допитливість до Ольги вже почала в нього викликати легкі ревнощі, хоч Андрій Прокопович її ніколи й не бачив. Проте він безумно хотів залишатися єдиним, любимим для Олі (як він це собі міг уявляти). Зараз Іван Родіонович в здивуванні намагався залишати при собі емоції та сконцентруватись на відповіді, щоб співрозмовник нічого не помітив. В результаті, по неуважності він випадково струсонув попіл на підлогу. Це, в свою чергу, помітив Андрій Прокопович, й тому тої миті на його обличчі виявилась зверхня посмішка.

         – То вона прийде завтра? – ніби глузуючи з Івана перепитував Андрій Прокопович.

         – Завтра. Так, прийде завтра. А що таке, невже так цікаво?

         – Цікаво. Мені ж з нею жити.

         – Жити!? – зчудувався Іван Родіонович.

         – Жити. Хіба ти не згоден? Ти ж казав, що ми друзі. Чи ні? Пожартував, так? – несподівано посерйознішав Андрій Прокопович. – Що, вдаєш божевільного; ідіота? Ти, видно, тільки й робиш, що кидаєш горе, іскри і смерть! Прекрасно, гаразд, але будь надалі правдивим в будь-який час, тоді тебе всі полюблять. А так… На тебе ще чекатиме велике горе, і я б в той час міг бути не те що твоїм другом, але братом! Ха, та ще й підлещувався до мене, так?.. Пастку робив на стопах? Негідник!

         Іван Родіонович піднявся з крісла та викинув з вікна сигарету. Андрій Прокопович дивився на нього з несамовитою люттю, схрестивши руки на грудях. Іван Родіонович бачив просто неймовірну людину, з вуст якої виходили ті слова, в яких грілась істина – хоч і викриваюча, жорстока. Розлучитись з ним зараз було б навіть гіршим за розлуку з Ольгою. «Він чудо, справжнє чудо! Ідол! Мій патронат!..» – вже майже плакав Іван Родіонович. Він бачив в Андрієві свого спасителя, помічника, вчителя, бачив свій еталон, альтер-его. Проте варто було тільки йому зникнути з очей, як порив дикого кохання до Ольги зростав. Ця розбіжність в почуттях перемикнула свідомість Івана – він не міг довго утримувати здоровий глузд, й тому почав ще більше випивати спиртного (що дуже дратувало Андрія Прокоповича).

         – Гаразд, ми житимемо разом. Але я ж не знаю, що про це скаже Оля, –мовив врешті Іван Родіонович.