Читати книгу - "Шлюбний договір"

хто навіть відчуває полегшення, коли батьки оголошують їм новину. За словами Ізабель, усе було здорово, ніхто ні з ким не сварився. Вона думала, що батьки щасливі в шлюбі, і раптом несподівано мати повідомила її, що йде від батька, бо хоче бути «чесною перед собою».

– Мене нібито не має хвилювати те, що вона тепер живе з жінкою. – Ізабель викинула стаканчик з-під кави до смітника. – А мене це бісить. Батька шкода. Хай би до іншого чоловіка пішла, може, вони б тоді помирилися.

– Якби вона пішла до чоловіка, було б краще? – м’яко запитав я.

– Та не знаю я, – відповіла вона сердито. Сердячись не на мене, а на весь світ.

На матір, яка, на її думку, зруйнувала щасливу сім’ю.

– Ну, я маю на увазі, вона що – раніше цього не розуміла? Навіщо було заміж за батька виходити? У мене є друзі-ґеї, так вони ще в школі все про себе зрозуміли. А тут людина дожила до сорока трьох років, і одного прекрасного дня у неї все змінилося?

– Покоління твоєї мами жило по-іншому.

Ми мовчки пройшли ще квартал. Видно було, що Ізабель мучить якась думка, і нарешті вона зважилася її висловити: – Татові було би набагато легше, якби вона зрозуміла раніше. Я весь час думаю, що у нього могло бути інше життя, і тоді він не залишився би зараз один. Уявляєте, він щотижня відкладав помалу гроші, щоби, коли вони з мамою вийдуть на пенсію, купити будиночок на березі океану! Мама любить океан, і він хотів їй такий ось шикарний подарунок зробити. Двадцять років мріяв про це, уявляв, як вона зрадіє, і що?

– Так, сумно, – сказав я.

Ізабель подивилася на мене.

– Адже виходить, що моє щастя – те, що я взагалі існую, – побудовано на татовому нещасті. Але я би все одно вибрала народитися, а не щоби він був щасливий. Я погана?

– Це від початку неправильна позиція. Твої батьки самі вирішили бути разом, а потім уже у них народилася ти. І ніякі твої думки і почуття не змогли би цього змінити. Одне я знаю точно – батьки тебе дуже люблять. І жоден із них, повір мені, не проміняв би тебе на інше життя.

Ми пройшли повз кінотеатр, де висіла афіша «Матриці», тому розмова перейшла на кіно. Ізабель сказала, що у школі намалювала і змоделювала довгий чорний плащ, як у Нео. Мене знову вразило те, що інтелектуально і за рівнем розвитку здібностей вона значно випереджала свій вік, а уявлення про реальний світ і людські взаємини склалося у неї ще не повністю. Останнім часом я бачу таке часто-густо. Сучасні діти багато знають і швидко схоплюють інформацію, проте розуміти самих себе й оточуючих вчаться повільніше, ніж ми свого часу. Мої колеги часто говорять, що це через смартфони та відеоігри, але я не впевнений, що причина лише в них.

– Ну ось, прийшли, – оголосив я. – Чінос. Тут найкращі буріто в Річмонді. Ти з чим будеш?

– Я замовлю. – Ізабель попрямувала до прилавку і впевнено зробила замовлення: – Буріто з яловичиною та рисом, без квасолі, з зеленим соусом. – І все це іспанською, як справжнє дитя Сан-Франциско. Я замовив те саме плюс смажену картоплю із соусом гуакамоле і взяв іще дві пляшки фанти з холодильника.

– А я бачила вашу дружину на Yotube, – сказала Ізабель, відкриваючи фанту. – Чотири концерти подивилася. Вона реально крута.

– Так, – сказав я. – Так і є.

Я люблю, коли мені про це нагадують. Я не був знайомий із Еліс десять років тому, коли вона пробивала собі дорогу в музичному світі, виступала на концертах майже щовечора і об’їздила все Західне узбережжя. Суперзіркою вона не була і знаменитою у звичайному сенсі цього слова також, але у неї були фанати, які чекали виходу нових альбомів і їздили на всі концерти, не має значення, cама вона виступала чи на розігріві у якогось відомого співака. У неї були і группіз – здебільшого хлопці, – які кочували за Еліс з одного концертного майданчика до іншого і намагалися поговорити з нею після концерту, але так хвилювалися в її присутності, що починали пітніти і заїкатися. Еліс говорила, що не сумує за фанатами, вони завжди її трохи лякали, а ось за музикою і творчістю – так. Я іноді хвилююся, що вона повільно закопує частину себе, день і ніч працюючи в юридичній фірмі.

– І вірші у неї чудові, – сказала Ізабель. – У неї все класне. Я на її макіяж дивилася і думала: ну чому я така невдаха? Навіть нафарбуватися так не зможу.

– По-перше, ти зовсім не невдаха. По-друге, змогла би, якби захотіла.

Ізабель втупилася в мене.

– А якщо я прийду до вас цими вихідними і приготую сніданок, ваша дружина навчить мене фарбуватися?

– Навчить, звичайно, – здивовано відповів я.

Я забрав замовлення. Ми сіли біля вікна.

– Я дуже добре готую, – пояснила Ізабель, розгортаючи фольгу. – Особливо французькі тости.

– Еліс обожнює французькі тости, – сказав я, вмочуючи картоплю у гуакамоле.

Поїдаючи буріто, вона розповіла, що провела ніч на березі, куди пішла з серфером на прізвисько Гуфі і його друзями з Бейкерсфілда.

– Такий колотун був. Мені довелося спати поруч з якимось смердючим хлопцем, якого звали Ді-Кей. Він увесь обвішаний черепашками, але я так змерзла, що мені було все одно.

– Щось мені це зовсім не здається веселим, – зауважив я. – Та й безпечним.

– Спочатку було весело, потім – ні. Усі довкола обдовбалися. А у мене телефон сів. Мама недавно поміняла тарифний план, я навіть ще нові номери запам’ятати не встигла, так що зателефонувати з чужого телефону теж був не варіант. А до найближчого супермаркету дійти і правда небезпечно – по пляжу багато всяких бовдурів вночі валандається. Вранці я зайшла в перше-ліпше кафе, поставила телефон на зарядку, а там стільки повідомлень! Ну, я і розгубилася.

У мене серце стислося, коли я уявив, що Ізабель застрягла вночі на пляжі й не могла нікому зателефонувати. Напевно, це я і мав на увазі, коли говорив, що підлітки зараз інфантильніші, ніж були ми свого часу. Ми-то запам’ятовували телефони батьків і свою домашню адресу ще до того, як починали ходити в садок.

– Тобі справді потрібно