Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Зліва направо стоять: Василь Макарович Добрянський, Галина Іванівна Панасюк, Іван Григорович Мелник, Ніна Захарівна Добрянська, Іван Кононович Панасюк і його дружина Килина Дмитрівна Добрянська.

Зліва направо сидять: Володимир Іванович Панасюк, Меланка Юріївна Танець, Іван Порфилович Пархоменко, його дружина Килина Семенівна Чорнобай з донькою Галиною на руках; Анатолій Макарович Добрянський сидить біля свого батька Макара Дмитровича.

Знімок зроблено в Гайсині незадовго до від'їзду 1927 р. сім'ї М. Д. Добрянського з Михайлівки в Донбас.

Проробив я в Краснім Лучі до жовтня 1927 року, і мене висунули начальником філії у Петровеньках. Поїхав я у відпустку в жовтні місяці і забрав сім'ю; Васі було 5 років, а Толі 3 роки; квартира при пошті була, розташувались ми і зажили гарно, набагато краще, як у Михайлівці жили. Гарний шевіотовий костюм коштував 60 крб., хромові чоботи з галошами - 28 крб., чорне драпове зимове пальто з барашковим коміром - 50 крб. Вдяглися ми обоє і дітей вдягли, гроші у нас були, бо продали коні і корову, а зарплати я одержував 90 крб. (корова коштувала 80 крб.). Кожної суботи я брав хлопців, їхали в крамницю і набирали цукерок, горіхів волоських, горіхів ліскових, винограду - свіжого, як сезон, або сушеного, а собі я купував півлітри зубрівки. Хлопці до 18 років горілки зовсім не куштували.

Макар Дмитрович Добрянський з дружиною Меланкою і синами Анатоліем (зліва) і Василем (вгорі), 1927 р.

Зімок зроблено незадовго до від'їзду сім'ї з Михайлівки в Донбас.

Так жили до 1930 р., а потім ставало що рік, то гірше: карбованець ставав дешевший. Якщо кілограм сала в 1927 році коштував 1 крб., то в 1932 році - 5 крб. і так усе пропорційно дорожчало. Умови праці на пошті теж стали гіршими, роботи побільшало. Добавили мені помічника, а квартир нема, приватних будинків нема, а в заводські ніхто на квартиру не брав. Я вирішив пошту залишити, запропонував заводу свої послуги і в кінці 1929 року перейшов у головну контору заводу секретарем заводоуправління. Зарплата моя на пошті тоді була 140 крб., на заводі мені дали 250 крб., і роботи стало набагато менше, майже вдвоє. Минуло півроку, як я залишив пошту, - начальників на пошті багато змінилось: не держаться. Луганська поштова контора прислала мені листа такого змісту: «Чи не маєте ви бажання знову бути начальником філії Петровеньки; зарплату збільшимо до 200 крб.». Я відмовився.

Зліва: Анастасія Юріївна Манжос (Танець) з сином Володимиром. Справа: Меланка Юріївна Добрянська (Танець) з синами Анатолієм і Василем (м. Гайсин, червень 1927 р.).

Як нас затопило

Як я залишив пошту, то завод дав мені тимчасову квартиру на водокачці біля ставка. 1 травня 1930 року зрання затуманилось, а о 12-ій годині пішов дощ, такий, як з відра, і лив більше години. Дивлюся я у вікно, бачу - вода зі ставка хлинула у двір, полилася в сіни і в кімнату. Кинувся я вийти надвір - дверей не можна відчинити від напору води. В кухні горіла плитка, вода в кухні піднялась і залила вогонь. Ми всі позалазили на ліжка, вода залила й ліжка; табуретки і стільці плавають по хаті, а на них сидять миші. На вулиці зібралось людей зо дві сотні, радяться, як нас рятувати, а вода надворі піднялась до метра. Підвели до вікна пару коней і по черзі стали верхи на конях вивозити нас. Прийняли нас сусіди; ми всі мокрі - стали обігріватись, перевдягнутись нема у що, вся одежа залишилась у квартирі і мокра. Зійшлись сусіди, знесли одежу, і ми перевдягнулись. Сусіди дали повечеряти і розібрали нас на ночівлю. Встали рано, вода спала. Пішли у квартиру, давай виносити свої речі надвір - в квартирі стоїть вода, бо підлога була, порівнюючи з двором, нижче. Адміністрація заводу негайно прислала підводи, і нас перевезли на нову квартиру. Була утворена комісія, склали опис, що замокло, і завод оплатив вартість усіх замоклих речей. Квартиру нам дали у білих домиках, з трьох кімнат, з водопроводом у кухні.

Мій перший арешт

Працював я в завкомі бухгалтером. 27 квітня 1933 року явився агент ГПУ й мене арештував. Посадив на вантажну автомашину, і поїхали в Красний Луч в ГПУ. Завели мене в першу камеру і закрили. На другий день викликали на допит. Слідчий Тарасов ставив мені обвинувачення, що нібито я втік із-під арешту з міста Гайсина - був арештований Гайсинським ГПУ за контрреволюцію і втік.

Я відповів, що це брехня, нічого схожого не було, нарешті кажу: «Можна запитати гайсинське ГПУ». - «Це, - каже Тарасов, - ми без вас знаємо, а от лучче ви зробите, як признаєтесь, це полегшить вашу вину». - «Ні, - кажу, - це брехня, якщо гайсинське ГПУ підтвердить, то тоді розстріляєте мене».

Із запитань Тарасова видно було, що з Михайлівки на мене зроблений брехливий донос. Я догадався, чия це робота, і що не обійшлось без родичів.

В першій камері, в яку мене посадили, було 16 чоловік; сусіда мій по нарах - Мосійчук, років тридцяти п'яти, голова кооперації; посадили його разом з продавцем за розтрату. Не вистачило при ревізії шістнадцяти тисяч карбованців. Мосійчук доводив, що він не винен, що розтратником є продавець. Двоє чоловіків, віком за п'ятдесят літ, сиділи вже два тижні за золото. По два-три рази на день викликали їх на допити; вони не признавалися. Обидва дуже релігійні, вночі довго молилися богу. Обидва переконані, що це їх бог покарав, тому треба більше богу молитись.

Протримали мене тридцять днів. За цей час мене чотири рази викликали на допит; нічого нового мені не пред'являли, а повторювали старе обвинувачення. Мабуть, одержали відповідь з гайсинського ГПУ, що все брехня, бо викликав мене до себе Тарасов, взяв підписку про невиїзд з Петровеньок без відома ГПУ і звільнив. Повернувся я до сім'ї того ж дня і приступив до виконання своїх службових обов'язків. На цей раз наклеп не вдався.