Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Аматорський гурток

У 1920 році я організував у селі аматорський драматичний гурток. Селяни ще пам'ятали, як у 1916 році мій брат улаштував виставу і як він добував дозвіл у губернатора. Тепер же не треба було ніякого дозволу: став, що хочеш, аби твоя охота. Головні ролі в гуртку виконував селянин Дзюбинський Іван Гнатович. Він дуже любив це діло, вкладав усю душу. Ролі Мартина Борулі або в «Борцях за мрію» Калістрата виконував краще за професійного актора. Дуже добре грав у «Наталці Полтавці» Виборного, співав гарно «Дід рудий, баба руда...». За 1920 рік ми поставили до 40 вистав. Завжди бракувало дівчат для виконання жіночих ролей; ми вирішили женитись і жінок втягувати в гурток. Моя дружина добре виконала ролі Варки в «Безталанній», Ганни в «Борцях за мрію»; в трьох антрактах продекламувала напам'ять «Катерину» Шевченка. Гарно виконував ролі Неборачок Матвій; йому більше підходили такі персонажі, як старшина, городничий. Чудово грала Наталку Полтавку Ліда Волошанівська - дочка попа; виконувати всі пісні без акомпанемента не кожна артистка здатна. Вчитель Неліпович напрочуд добре виконував роль Возного й такі комічні ролі, як у «Борцях за мрію» Сіроги. Я виконував обов'язки режисера і накладав грим. Роль Терпелихи в «Наталці Полтавці» грала молода дівчина, треба було її загримувати під жінку сорока п'яти років, і коли я наклав грим, то ніхто не міг упізнати - хто ж грає Терпелиху.

Одного разу після вистави я запропонував аматорам залишитись вибирати нову п'єсу для постановки; залишились, стали обговорювати. Дивимось: біля кожного вікна - постать з рушницею, і на дверях стоять; виходить командир загону і питає: «Що це за збори?». Я відповів. Командир каже: «Поки що продовжуйте свою роботу, але не виходьте із школи». Через годину знову заходить командир загону і оголошує: «Ви вільні. Ми вже йдемо». Як з'ясувалося, це був загін Губчека по боротьбі з бандитизмом.

Голова сільради Дзюбинський та паламар Демченко

Перед революцією Іван Дзюбинський був у церкві паламарем; ближче придивившись до благодаті, зовсім перестав вірити в бога. В 1922 році Дзюбинського обрали головою сільради. От по якійсь справі викликають попа у сільраду. Піп Волошанівський у розмові з головою звертається до Дзюбинського на «ти», як колись до паламаря. Дзюбинський підходить до Волошанівського і в присутності багатьох людей голосно каже йому: «По-перше, я вам не паламар, а голова сільради - господар села, і прошу мені не «тикати»». Піп зніяковів, почервонів як добре уварений рак і став просити вибачення.

В сусідньому селі Тишківці паламарем був до революції Демченко, дуже віруючий; був він в Ієрусалимі, на Афоні, в Києві, в Почаєві; але під час революції зовсім перестав вірити в бога. Коли попи збирались та обговорювали свої церковні справи, то там часто з'являвся Демченко, починав їх крити текстами з євангелія, і попи розбігались. Один з попів заявив, що прізвище Демченко виникло від слова демон, тобто чорт.

До революції, ще як був Демченко паламарем, у вербну неділю він у церкві сказав проповідь українською мовою про те, як Христос воскресив Лазаря. За це поліція арештувала Демченка, півроку просидів він у тюрмі; а попа за те, що припустився порушення церковних законів, зіслали в монастир на «покаяніє» на три місяці.

Микола Афіногенович

В 1905 році я вчився в «городськом училище» в Гайсині. Після різдва нам прислали вчителя російської мови Миколу Афіногеновича Желіховського. Він перший у школі заговорив українською мовою; до того часу до неї ставились з презирством, називаючи її мужицькою мовою. Микола Афіногенович на уроці російської мови декламував байки Глібова, давав читати нам книжки українською мовою, атеїстичного змісту. На уроках Миколи Афіногеновича учні сиділи надзвичайно тихо, півгодини він витрачав на викладання російської мови, а півгодини - на політику. Часто учні приносили в клас прокламації, показували Миколі Афіногеновичу. Він прочитає, спитає, чи все нам зрозуміло, дещо пояснить і попередить, щоб обережно розповсюджували. Одного разу я попросив Миколу Афіногеновича, щоб він написав нам слова «Марсельєзи», сказавши, що читав у газеті: «Рабочие в Москве шли с пением «Марсельезы»». Микола Афіногенович одразу сів до столу, переписав слова «Марсельєзи» і сказав, що в неділю, хто хоче знати мотив, хай приходить у ліс, і там розучимо. Це було на початку травня. В неділю учні зібрались і пішли до лісу, який був недалеко - три кілометри.

Микола Афіногенович почав співати: «Отречемся от старого мира...», а ми всі підхопили, аж розлягалося довкола. Зробили перерву, полягали в коло, і Микола Афіногенович довго розказував нам про революцію, як цар і його міністри вживають заходів, щоб її придушити. Години чотири ми пробули в лісі, «Марсельєзу» добре розучили, і багато цікавого нам учитель розказав. Микола Афіногенович запросив окремих учнів до себе на квартиру. Затуливши вікна ковдрами, почали читання забороненої літератури. Першою була «Железная дорога» Некрасова, потім деякі твори Льва Толстого. В перервах між читанням Микола Афіногенович цікаво оповідав на антирелігійну тему. На один з уроків російської мови Микола Афіногенович не з'явився. Його арештувала поліція, і більше ми не бачили нашого улюбленого вчителя, якій запалив у наших молодих серцях любов до української мови та до рідного краю.

Моє господарювання і моя служба

У 1921 році батько купив пару коней, справили воза, і я почав займатись сільським господарством. Було в нас з батьком 7,5 гектарів польової землі. Почали господарювати. Сім'я мала, а землі порівняно досить, тому податки великі. От батько і каже мені, що в мене не сходяться кінці з кінцями, як я думаю в світі жити? Я й сам бачу, що коли був на службі, то мені багато краще жилось. Я й кажу батькові: «Я знайду вихід, покину господарювати і влаштуюсь знов на службу». Батько цілком зі мною погодився. Пройшло шість років мого господарювання, і я твердо вирішив підшукати собі службу. В ті часи скрізь було безробіття, влаштуватись на роботу було неможливо. В грудні 1926 року захворів батько. Не довго і лежав - 30 грудня помер. Ховали його, як я писав уже, з музикою, це були другі похорони з музикою в селі; перші були в 1923 році, коли помер брат Захарко. В кінці 1926 року я послав запит у Луганськ на пошту, чи приймуть на роботу; Луганськ відповів, щоб слав документи. На початку січня я одержав призначення телеграфістом у Красний Луч, продав коні і виїхав на Донбас. Через днів десять заходить до наших мати вчителя Самарина і каже: «Снилось мені, що Добрянський продав коні, поїхав на Донбас і через два тижні пішки повернувся босий додому». Всі сусіди і та ж Самарина не знали, що призначення я отримав удома і прямо поїхав на роботу, а думали, що я поїхав шукати роботи, тому Самаринисі і приснилось те, чого вона хотіла.