Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

——— 8 ———

Мабуть, час вже визнати, що до того моменту, коли мої сестри приїхали, я мала надто багато питань до того, хто мав стати моїм нареченим. Вони постійно накопичувалися і я щиро хотіла знати більше про Радимира, про його минуле, про його наміри. Про те, що він насправді відчуває, коли дивиться на мене. Та запитувати його про це було безглуздо. Він усе одно не відповість.  

Тому, провівши сестер, я вирушила до того, хто був більше відкритий для діалогу…  

Володимир якраз давав розпорядження слугам, коли я підійшла до нього. Він мене навіть не помітив відразу. Його голос звучав спокійно, впевнено. Він чітко роздавав накази. Його всі слухали беззаперечно, не ставлячи зайвих питань. За цим навіть цікаво було спостерігати. 

Володимир помітив мою присутність лише тоді, коли останні слуги, отримавши його вказівки, почали розходитися різними напрямками. Хтось йшов до парадного входу. Хтось — униз до підвалів чи на кухню. Сам він стояв у центрі великого холу.   

Я схрестила руки на грудях, трохи нахилила голову і, впираючись поглядом в нього, тихо сказала:  

— Завжди чула, що гувернери займають середнє місце між господарями та слугами. Схоже, що це правда.  

Він не здригнувся, не здивувався. Тільки підійшов ближче до мене. Його губи смикнулися в ледь помітній посмішці, а очі хитро зблиснули.  

— Гадаю, у панночки також була гувернантка. Хіба вона поводилась не так само?  

Я пирхнула, перевівши вагу на іншу ногу: 

— Ні, зовсім не так само. У порівнянні з вами, Володимире, Просков´я була білою овечкою просто.  

Тепер він вже схрестив руки на грудях.

— А у порівнянні з Ладою? — поцікавився Володимир після паузи.  

Я задумливо нахилила голову і трохи знизала плечима. Відповідь не змусила себе довго чекати:

— Гадаю, щось на кшталт молодшої сестри, за якою постійно слідкують, щоб та не наробила дурниць.  

Володимир тихо засміявся, провівши долонею по рукаву свого темного камзола, ніби струшуючи невидимий пил. Його одяг був бездоганним: темна тканина, акуратно застебнуті ґудзики, ідеально підігнаний крій. 

Він кивнув у бік парадних дверей, дозволяючи мені йти першою. Я підняла поділ сукні, щоб не зачепитися за товстий килим біля входу. Важка тканина ледь зісковзнула з моїх пальців, і я ступила вперед, виходячи на ґанок.  

Вулиця зустріла нас свіжим, легким подихом. Сонце вже було високо. Його промені м’яко ковзали по фасаду маєтку. В тіні дерев зберігалася приємна прохолода. Десь у саду співали птахи, інколи зриваючись із гілок і розсікаючи повітря швидкими тінями.  

Здалеку долинуло клацання віконниць — різке, відлунке, наче хтось занадто швидко зачинив вікно. Я машинально підняла голову, вдивляючись у світлий фасад будинку. 

— До речі, панно, хіба ви не маєте бути зараз з пані Ладою? — запитав Володимир, уважно вдивляючись у мій вираз обличчя.  

Його очі блищали на сонці — гострі, проникливі, готові вловити будь-яку брехню. Я навіть не встигла подумати, як язик самовільно видав:  

— Я від неї втекла. Набридло вчитися.  

Реакція Володимира виявилася безцінною. Очі різко розширилися, а обличчя зблідло, ніби я щойно зізналася у чомусь неймовірному — чи то у державній зраді, чи у тому, що збираюся спалити маєток. 

Він на мить завмер, потім швидко озирнувся довкола, наче перевіряючи, чи ніхто не почув мого зізнання. Я ледь не розсміялася.  

Воно того варте…  

Проте доводити його до серцевого нападу я все ж не хотіла, тому поспішила виправити ситуацію:  

— Я пожартувала. Його світлість наказав мені сьогодні добре відпочити.  

Володимир видихнув з явним полегшенням. Його плечі відразу ж опустилися, а губи склалися у щось схоже на стриману посмішку.  

— До речі, я ж можу дещо у вас запитати про пана Радимира?  

Він на мить відвів погляд у бік, а потім знову подивився на мене.  

— Панно, зовсім скоро ви станете господинею в цьому домі, тому можете сміливо наказувати мені й усім, кого бачите перед собою. Ніхто вам ні в чому не відмовить. Робіть усе, що вам заманеться. Звісно, якщо це не суперечить волі пана.  

Ех, а я вже зраділа, що можна не ходити до Лади на заняття… Та схоже, що таки доведеться.  

Я невдоволено закотила очі.  

— Скажіть, Володимире, вам відомо щось про те, як проходили перемовини між моїм батьком та паном Радимиром?  

Я вдивлялася в його обличчя, сподіваючись вловити хоча б натяк на відповідь. Але Володимир залишався незворушним. Він або справді нічого не знав, або просто не хотів говорити. Як би там не було, факт лишався фактом — усе, що сталося того дня в кабінеті, залишилося між двома людьми — між моїм батьком і моїм майбутнім нареченим.  

Це могло означати лише одне: батько зробив щось, що не мав робити. І Радимир, з усією своєю холодною шляхетністю, вирішив не виносити це на загальний огляд. Але чому?  

Рід Златогорських мав у суспільстві значно більше влади, ніж ми, Соломахи. Якби справа дійшла до публічного розголосу, батька могли б покарати. Фізично, фінансово, політично. Штраф, ув’язнення — або щось значно гірше. Але Радимир нічого нікому не розповів. Виходить, він не просто не покарав батька — він захистив його.  

Я трохи скривилася від однієї тільки думки про це, хоча це цілком гідний вчинок для того, кого Володимир вважає доброю людиною. Якби ще він так само великодушно перестав прискіпуватися до мене! 

Я досі пам’ятала, як його погляд спалахнув гнівом того вечора, коли я взяла його за руку. Наче я щось жахливе зробила! Чого ж тоді почав цілувати мене? Не могла ж людина настільки сильно змінити свої погляди за кілька днів?

Я зовсім не розуміла, що відбувається в голові молодого графа. Йому не сподобалося, що я дозволяю собі надто багато? Але ж він і сам не був таким вже й холодним. Навпаки. Я пам’ятала його дотики. Пам’ятала, як тепло й твердо лежала його рука на моїй талії, як губи ковзали по моїй шкірі. Він зовсім не був схожий на людину, яка стримується. Тоді чому? Невже перевіряє, наскільки далеко я можу зайти?  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍