Читати книгу - "Рухаючись по лезу. Книга 2, Мара Найт"

Розділ 7

Роуз швидко оговталася, змусивши себе не піддаватися на його провокації. Вона зробила глибокий вдих і, не відводячи погляду, прошепотіла:

— Якщо ти думаєш, що можеш маніпулювати мною, то ти помиляєшся.

Хлопець усміхнувся, відступивши на пів кроку, але його очі все ще горіли азартом.

— Маніпулювати? Ні, Роуз, я просто хочу бачити, як далеко ти готова зайти.

Вона скептично звела брову, але відповісти не встигла. Позаду почулися кроки. Хтось наближався.

Роуз різко повернула голову, а хлопець швидко вдягнув маску, знову приховуючи своє обличчя.

— Здається, твої друзі шукають тебе, — сказав він тихо, нахилившись до її вуха. — Але нічого, ми ще зустрінемось.

І, перш ніж вона встигла щось сказати, він швидко зник у темряві коридору.

— Роуз! — пролунав голос Картнера.

Вона повернулася, і її погляд зустрів дві знайомі постаті — Картнер і Джонсон нарешті її знайшли.

— Де ти була? — різко запитав Джонсон, уважно вдивляючись у неї.

— Просто… знайомилася з гостями, — відповіла вона, намагаючись приховати напругу в голосі.

Картнер прищурився, явно щось запідозривши, але промовчав.

— Ми маємо проблеми, — коротко сказав він. — Начальник Ларкінс прислав нам повідомлення.

Роуз витерла губи, які ще пекли від поцілунку, і змусила себе зосередитися.

— Що сталося?

Джонсон і Картнер перезирнулися.

— Нас хочуть позбутися, Роуз. І здається, цей бал був лише приманкою.

Роуз стиснула кулаки, швидко аналізуючи ситуацію.

— Що значить "позбутися"? — холодно запитала вона, відчуваючи, як напруга зростає.

— Ларкінс написав, що нам потрібно негайно покинути бал, бо тут щось готується, — відповів Джонсон, озираючись навколо.

Картнер кивнув:

— Ми не знаємо деталей, але якщо він нас попереджає, значить, щось справді серйозне.

Роуз знову подивилася в той бік, куди зник хлопець у масці. Вона відчувала, що він не просто так з’явився перед нею. Але зараз було не до нього.

— Добре, — сказала вона. — Йдемо непомітно, не привертаючи уваги.

Вони розвернулися і рушили до виходу, намагаючись злитися з натовпом гостей. Але щойно вони наблизилися до дверей, як біля входу з’явилося кілька чоловіків у чорних костюмах.

— Чорт, — тихо вилаявся Джонсон.

Роуз інстинктивно поклала руку на стегно, де під сукнею ховалася її зброя.

— Нас вже чекають, — пробурмотіла вона.

Охоронці не діяли, лише стояли і пильно дивилися на них. Це означало, що ще не час стріляти, але ситуація явно напружувалася.

Роуз швидко перевела погляд на Картнера і Джонсона.

— План? — запитала вона.

Картнер зітхнув:

— Або ми граємо в їхню гру і дізнаємося, що вони хочуть, або пробиваємось силою.

Джонсон сухо усміхнувся:

— Або третій варіант — зробити вигляд, що ми просто гості, і тихо зникнути.

Роуз кивнула, намагаючись не видати хвилювання.

— Гаразд, тоді діємо. Але якщо щось піде не так…

— Будемо битися, — спокійно додав Картнер.

І вони зробили крок вперед.

Вони наблизилися до виходу, тримаючись впевнено, наче просто гості, які вирішили піти раніше.

Один із охоронців перегородив їм шлях, глянувши на них оцінюючим поглядом.

— Пан Лоренцо хоче з вами поговорити, — сказав він рівним голосом.

Роуз швидко обмінялася поглядами з Картнером і Джонсоном. Це ім'я їй нічого не говорило, але явно мало значення.

— Ми вже йдемо, — спокійно відповіла вона, роблячи вигляд, що її це не хвилює.

Охоронець не зрушив з місця.

— Він наполягає.

Джонсон голосно зітхнув, удаючи роздратування.

— А ми наполягаємо, що в нас ще справи. Ви що, утримуєте гостей?

Чоловік навіть не моргнув.

— Ви знаєте, що це не просто бал.

Роуз відчувала, як ситуація загострюється. Ще трохи — і їм доведеться діяти.

— І хто такий цей Лоренцо? — запитала вона.

Охоронець ледь помітно усміхнувся.

— Ходімо, і ви дізнаєтесь.

Роуз ковзнула поглядом по кімнаті. Багато хто ще танцював, випивав, не підозрюючи про небезпеку.

— Якщо ми підемо, ми підемо всі разом, — сказала вона.

— Авжеж, — кивнув охоронець.

Картнер стиха пробурмотів:

— Це пастка.

— Авжеж, — тихо повторила Роуз і зробила крок уперед.

Їх провели через довгий коридор у менш освітлену кімнату, обставлену темними дерев’яними меблями. У повітрі пахло дорогим віскі й сигарами.

За великим столом сидів чоловік у дорогому костюмі. Його чорне волосся було зачесане назад, а темні очі пильно оглядали гостей.

— Отже, от ви які, — промовив він спокійним, майже розваженим тоном. — Детективи, які думають, що можуть залізти туди, куди не слід.

Роуз стиснула губи, але залишалася впевненою.

— Ми прийшли лише на бал. Але, здається, тут не тільки розваги.

Чоловік засміявся.

— Гарна спроба, але ви вже перейшли межу. Ви копали надто глибоко.

Картнер схрестив руки на грудях.

— Це погроза?

Лоренцо лише посміхнувся, але його погляд став холоднішим.

— Це попередження. Відступіть, і ви всі залишитеся живими. Продовжите — і наступне тіло, яке знайдете, може бути вашим.

Джонсон глянув на Роуз. Вона ледь помітно кивнула. Вони зрозуміли: назад дороги немає.

— Тобто це ви, вбивали всі людей? — запитала Роуз.

Лоренцо нахилив голову, його усмішка стала тоншою, ледь помітною.

— Ні, не я, — спокійно відповів він, відкинувшись у кріслі. — Але якщо ви вже тут, значить, комусь дуже захотілося, щоб ви дізналися про це.

Роуз стиснула кулаки, її погляд став ще більш проникливим.

— Але ви знаєте, хто це зробив, — твердо заявила вона.

Лоренцо лише зітхнув і розвів руками.

— Я знаю багато речей, детективе. Але чи варто вам знати їх? Це вже інше питання.

Картнер зробив крок вперед, його голос був холодним:

— Якщо у вас є інформація — говоріть.

Лоренцо задумливо постукав пальцями по столу, а потім різко повернувся до Роуз.

— У тебе є вибір, дівчино. Або ти граєш за правилами, або ти стаєш ще однією частиною цієї історії.

Роуз не відвела погляду.

— Я не граю. Я розслідую.

Лоренцо усміхнувся ще ширше, але в його очах не було тепла.

— Подобається мені твій дух. Можливо, навіть занадто. Але я даю тобі пораду — не рий там, де не треба.

Джонсон пильно спостерігав за Лоренцо, його рука мимоволі лягла на пояс, ближче до зброї.

— Якщо ти не винен, то чому так боїшся прямих питань?

Лоренцо підвівся, його рухи були плавними, але в них відчувалася небезпека.

— Я нічого не боюся. Просто не хочу, щоб вас довелося прибирати. Це лише справа часу.

Роуз відчула, як у кімнаті повисла напруга. Вона знала, що тут щось не так. І вони не могли просто піти, не отримавши більше відповідей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍