Читати книгу - "Рухаючись по лезу. Книга 2, Мара Найт"

Через шість місяців життя Роуз почало повертатися до звичайного ритму, але цей період став для неї справжнім випробуванням. Вона жила з Рікардо в його домі, де було тихо, безпечно, і, хоча її серце все ще не було повністю загоєне, вона відчувала, що хоча б тут вона може знайти спокій.

Кожен день був схожим на попередній: реабілітація, сеанси з психологом, і час, проведений із Рікардо. Він був неймовірно терплячим, завжди поруч, завжди готовий вислухати або просто бути з нею, коли вона цього потребувала. Він не ставив зайвих запитань, і це було саме те, що Роуз потрібно було: простір для відновлення.

На кожному сеансі з психологом вона все більше відкривалася. Спогади про викрадення, про Данте, про всі страхи і травми, які вона пережила, більше не були настільки сильними. Вони стали частиною її історії, але не визначали її майбутнє. Вона поверталася до себе, хоча все ще відчувала якусь порожнечу всередині. Ще було багато роботи, щоб повністю відновити свою душу.

Але саме ці моменти з Рікардо, його намагання бути її підтримкою, дозволяли Роуз знову відчути себе живою. Він допомагав їй пройти через найтемніші моменти її душі.

Одного вечора, коли Роуз сиділа на дивані і переглядала новини на телефоні, її телефон раптом дзвінко запищав, оголошуючи нове повідомлення. Вона не здивувалася, що це було від Рікардо — він завжди писав їй повідомлення, коли був на роботі. Але цього разу, коли вона відкрила екран, її серце пропустило один удар.

«Привіт, Роуз. Ти ж знаєш, що це не кінець.»

Слова були простими, але вони прокололи її серце, як крижана голка. Вона не знала, що це значить — чи це Данте повернувся, чи хтось інший з її минулого ще не залишив її в спокої. Тривога одразу вдарила в її груди, і вона відчула, як її дихання стає важким.

Вона прочитала повідомлення ще раз, намагаючись зрозуміти, чи є в ньому хоч якась підказка, але відповіді не було. Вона відчула, як холодна пітна краплина виступила на її лобі.

Рікардо повернувся з роботи кілька хвилин потому, і вона без слів простягнула йому телефон. Він прочитав повідомлення, його обличчя застигло. Він зустрів її погляд і повільно поклав телефон на стіл.

— Не хвилюйся, Роуз він тебе не скривдить, я цього не допущу.

Але Роуз вже відчувала, що цього разу, можливо, це вже не буде так просто. Вона намагалася знайти сили, аби не піддатися паніці, але щось в її серці підказувало їй, що все тільки починається.

Кінець