Читати книгу - "Тіні волі, Марина Вітер"

ГЛАВА 20. КОРІННЯ, ЩО НЕ ВМИРАЄ

      Весна.

          Зруйнована комендатура. Під лісом — нова хата. Біля неї — яблуня, посаджена ще в 1920-му. Тепер вона знову цвіте.

          Катерина тримає руку Марка. Іван точить ніж. Остап пише щось у зошит.

— Що пишеш, сину? — питає Марко.

— Історію. Щоб не забули. Щоб знали, що ми були. І що ми не скорились.

          Катерина дивиться на нього, в її очах — світло.

— Ми — не тіні. Ми — коріння.

         І за вікном співають птахи. І вітром повертається воля.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍