Читати книгу - "Тіні волі, Марина Вітер"

ЕПІЛОГ. ТІНІ, ЯКІ СТАЛИ СВІТЛОМ

      Україна, 1944 рік. Карпати. Осінь.

            Вузька стежка через смерековий ліс. Юнак у формі УПА, із перев’язаним плечем, піднімається на вершину. Його обличчя — мужнє, втомлене. Це Остап. Йому — двадцять чотири.

           За ним — загін. Тихі, мовчазні. Вони тільки що пройшли крізь пекло — німців, енкаведистів, зраду, зиму, смерть.

          Попереду — кам’яний хрест. Тут, на перевалі, був останній бій батька. Марко загинув торік, прикриваючи відступ. Поруч із ним загинув Іван-Сокіл.

          Остап зупиняється, схиляє голову.

— Батьку… дядьку Іване… Україна ще бореться. Ми — ще тут. Ми живі. Ми тіні, що не пішли. Ми — ваш голос.

          Його погляд — на схід. Там за горами — ворог. Але й надія.

          Катерина померла від тифу в 1941-му, в селі. У передсмертному листі вона написала:

         "Остапе, мій сину. Не дай болю спалити твоє серце. Люби свою землю навіть тоді, коли вона плаче. А одного дня — вона усміхнеться."

          Остап стоїть на скелі, де вітер б’є в груди, і витягає з наплічника книжечку. На обкладинці:
"Тіні волі. Історія однієї боротьби." Автор: Остап Борецький.

          Він відкриває її. І читає:

       "Ця книга — для тих, хто вмирає стоячи. Хто живе на колінах — її не зрозуміє."

         І десь у небі над Карпатами, крізь хмари, знову пробивається сонце.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍