Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"

Він згадав Аню. Її теплі очі, коли вона проводжала його. Її тиху усмішку. Те, як вона стримано, але все ж дала йому надію своїми словами.

“Бережи себе, моя дівчинко,” – подумав він, вдивляючись у ілюмінатор, за яким уже почали рухатися вогні аеропорту.

“Бережи себе… І не підведи мене.”
 

Аня сиділа за столиком, обхопивши руками чашку гарячого шоколаду, але тепло напою не проганяло холод, який раптово охопив її зсередини. Вона дивилася у велике вікно аеропорту, де літак Каміля вже стояв на злітній смузі.

Раптом у грудях защеміло від тривоги.

Вона завжди панічно боялася літати. Ця думка переслідувала її з дитинства, коли вона вперше почула про авіакатастрофи. Коли літак злітав, їй завжди здавалося, що він зависає в повітрі на тонкій нитці, яка може обірватися будь-якої миті. І зараз, хоч Каміль і не показував цього, він теж, напевно, нервував. Адже він сам якось зізнавався, що не любить польоти.

Аня заплющила очі й подумки прошепотіла:

“Нехай усе пройде добре. Вдалого тобі перельоту, Камілю. Нехай ти безпечно долетиш і напишеш мені, як тільки приземлишся.”

Вона не могла сказати цього вголос, не могла написати — не хотіла, щоб він дізнався, наскільки сильно вона переживає. Але зараз їй здавалося, що якщо вона щиро побажає йому удачі, це хоча б трохи допоможе.

Літак почав рухатися.

Аня вдивлялася в нього, поки він не розігнався і не відірвався від землі. Її серце завмерло на секунду, а потім забилося швидше.

Каміль полетів.

Залишилося тільки чекати звістки.

Аня все ще сиділа у кафе аеропорту, мовчки спостерігаючи за людьми. Кружка гарячого шоколаду давно охолола, але вона навіть не помітила. Думки пливли самі собою, змішуючись із гамором навколо.

Кожна людина, яка проходила повз, була ніби частиною великої мозаїки людських історій. Ось жінка швидко крокує, роздивляючись табло з рейсами, напевно, спізнюється. Ось чоловік із величезним чемоданом озирається в пошуках виходу. Біля стійки видачі багажу пара зустрілася – довгоочікуване побачення після розлуки. Вони обіймалися так міцно, що, здавалося, не відпустять одне одного ніколи.

Хтось їхав у нову країну з передчуттям пригод, а хтось завтра стане звичайним клієнтом у її магазині, шукаючи сувенір на пам’ять.

Аня глибоко зітхнула. Вона теж завжди була тією, хто зустрічає, проводжає або просто спостерігає. Але цього разу все було по-іншому. Вперше за довгий час у неї в житті з’явилося щось важливе, щось, що вибивало її з рутинного кола.

Вона подивилася на екран телефону – жодного нового повідомлення. Каміль уже в небі.

Зрештою, вона згадала, що потрібно повертатися додому. Взяла квиток на автобус і через кілька хвилин уже їхала нічним містом.

Будапешт спав, занурений у м’яке світло ліхтарів. Магазини закриті, вікна в будинках темні, лише подекуди миготять телевізори. Місто, яке вдень вирувало життям, зараз виглядало спокійним і навіть трохи самотнім.

Автобус довіз її до району, і вона повільно піднялася сходами до квартири. Відчинила двері й увійшла.

Тиша.

Вона завжди жила одна. Це було її звичне середовище – квартира, в якій лише вона сама собі господар. Але зараз, вперше, вона відчула справжню порожнечу.

Вона скинула пальто, пройшла у кухню, поставила чайник. Але так і не стала готувати чай – просто стояла, дивлячись на свої руки.

Чого їй так не вистачало? Вона ніколи не залежала від чоловіків, завжди будувала своє життя самостійно. Вона мала улюблену роботу, комфортний побут, свободу.

Але в цю ніч її свобода здавалася їй холодною.

Вона пройшла у вітальню, лягла на диван і заплющила очі.

“Це просто втома,” – сказала вона собі.

Але всередині вже все змінилося.

Аня прокидалася щоранку від будильника, вставала, йшла на роботу, виконувала всі обов’язки – і так день у день. Все було правильно, усе йшло за звичним сценарієм. Але тепер у цьому сценарії не вистачало головної родзинки.

Каміль час від часу писав, та його повідомлення були короткими, уривчастими. Він був зайнятий, а вона не хотіла нав’язуватися. Спочатку вона переконувала себе, що це нормально, але поступово ця думка почала давити їй на плечі.

Навіть Андраш помітив зміни.

— Щось ти якась не така, — сказав він якось, коли вони разом рахували залишки товару.

— Втомилася, — коротко відповіла вона, не заглиблюючись у пояснення.

— Візьми вихідний.

— Та ні, все добре.

Вона насправді не хотіла вихідного. Вона знала, що це означатиме день наодинці зі своїми думками, а зараз це було гірше за будь-яку втому.

А потім подзвонив Балаж.

— Привіт, Аню. Слухай, я тут тебе бачив днями. Хотів підійти, але ти кудись поспішала. Може, вип’ємо кави?

Аня зробила паузу.

— Думаю, це хороша ідея.

Вони домовилися зустрітися в тому ж кафе, де сиділи минулого разу.

Коли вона прийшла, Балаж вже чекав її за столиком біля вікна. Він був у темно-сірому светрі та чорному пальті, виглядав трохи втомленим, але усміхнувся, коли побачив її.

— Привіт.

— Привіт.

Вони замовили каву, і на хвилину запала тиша.

— Як ти? — запитав Балаж, уважно дивлячись на неї.

Аня знизала плечима.

— Працюю. Як завжди.

— І все?

Вона задумалася.

— Не знаю. Наче все добре, але чогось не вистачає.

Балаж кивнув, ніби розумів її без слів.

— Ти ж завжди була такою активною. Тобі важко просто існувати в буденності, правда?

Аня усміхнулася краєчком губ.

— Напевно.

Вони говорили ще довго – про роботу, про Будапешт, про плани на весну. Балаж розповідав про нові проєкти, про подорожі, які він планував. Аня слухала, і їй стало легше.

Вона не була одна.

Може, їй просто потрібно було трохи розбавити це затягнуте очікування?

Балаж уважно спостерігав за Анею. Вона говорила, іноді навіть усміхалася, але він бачив – щось у ній не так. Це була не та Аня, яку він знав. Її погляд був трохи розгубленим, а в голосі звучала приглушена втома. Він розумів, що справа не тільки в роботі.