Читати книгу - "Чотири після півночі"

вгору, а нижня вигнулася назовні, на мить надавши її ротові форми, схожої на ріжок.

— Іди в сраку! — вилаялася вона. — Іди в сраку і не вертайся, Семе Піблз!

Він суворо дивився на неї.

Вона підняла руки й притисла їх до скронь.

— Я не хотіла цього казати. Не знаю, чому сказала. Я… голова… моя нещасна голова, Семе! Здається, вона розколюється на дві частини.

Потяг під’їхав ближче, засвистів, перетинаючи місток через Провербію, і в’їхав до Джанкшн-Сіті. То був один із опівденних товарняків, які зазвичай пролітали крізь місто, не зупиняючись на шляху до скотарень Омахи. Сем уже бачив його.

— Часу небагато, Саро. Треба зробити це зараз. Розвернися й подивись на той потяг. Стеж за ним.

— Так, — раптом погодилася вона. — Гаразд. Роби, що задумав, Семе… А якщо побачиш… побачиш, що нічого не виходить… тоді штовхни мене. Штовхни мене під потяг. Скажеш усім, що я сама стрибнула… що це самогубство. — Вона благально глянула на нього — смертельно втомленими очима, що дивилися з виснаженого обличчя. — Усі люди з Програми бачили, що мені погано. Від них неможливо приховати свій стан. Минає трохи часу, і надурити їх стає просто неможливо. Коли ти скажеш, що я стрибнула сама, вони повірять тобі й не помиляться, бо я не хочу так жити далі. Але… Семе, річ у тому, що, здається, скоро я таки захочу.

— Тихіше, Саро, — сказав він. — Не будемо говорити про самогубство. Дивися на потяг і пам’ятай, що я кохаю тебе.

Вона розвернулася обличчям до потяга, до якого вже було не більше за милю. Він швидко скорочував цю відстань. Сара потягнулася руками до шиї й підняла волосся… Сем нахилився вперед… і побачив те, що шукав, воно засіло високо на чистій білій шкірі під лінією волосся. Він знав, що на якихось півдюйма глибше від цього місця залягав стовбур її мозку, і відчув, як шлунок йому скручує від огиди.

Він нахилився до пухиристого наросня, укритого павутинням, сплетеним із перехрещених білих ниток, але під ним виднілася рожевувата грудка, що пульсувала разом із ударами Сариного серця.

— Дай мені спокій! — раптом закричала Арделія губами жінки, яку Сем покохав. — Дай мені спокій, виродку! — Але руки Сари не сіпнулися, вона тримала волосся вгорі, щоб йому було зручніше.

— Тобі видно цифри на локомотиві, Саро? — пробурмотів він.

Вона застогнала.

Він втиснув великого пальця в м’який шмат червоної лакриці, роблячи в ній заглибину, трохи більшу за паразита, що засів у Сари на шиї.

— Прочитай мені їх, Саро. Прочитай мені цифри.

— Два… шість… ох, Семе, як болить голова… неначе величезні руки розривають мозок на дві частини…

— Читай цифри, Саро, — пробурмотів він і приставив лакрицю «Булз-Ай» до того огидного наросня, що бився живчиком.

— П’ять… дев’ять… п’ять…

Він обережно приклав лакрицю до її шиї. Раптом Сем відчув, як наростень сіпається під цукристою накривкою.

А що як воно лусне? Що як воно лусне, перш ніж я зможу зняти його з неї? Це ж концентрована отрута Арделії… що як воно лусне, перш ніж я його зніму?

Потяг знову засвистів ще ближче. Його свист приховав Сарин пронизливий болісний крик.

Стояти…

Сем одночасно почав підгортати лакрицю під наростень і прибирати її з шиї Сари. Він зняв його; той пульсував, загорнутий у цукерку, мов крихітне хворе серце. На шиї Сари залишилися три маленькі темні цятки, не більші за сліди від голки.

— Воно зникло! — закричала Сара. — Семе, воно зникло!

— Ще ні, — похмуро сказав Сем. Лакриця знову лежала на його долоні, і на її поверхню спливала бульбашка, що намагалася пробитися назовні. Потяг уже гуркотів повз станцію Джанкшн-Сіті, ту саму, де чоловік на ім’я Браян Келлі колись кинув Дейвові Данкану чотири монети й звелів щезнути. Потяг уже був менш ніж за триста ярдів від них і швидко наближався.

Сем обійшов Сару й став навколішки біля рейок.

— Семе, що ти робиш?

— Іди сюди, Арделіє, — пробурмотів він. — Спробуй оце. — Він ляпнув шматком лакриці, що пульсував, об одну з блискучих сталевих рейок.

У його голові почувся вереск невимовної люті й жаху. Сем відступив назад, стежачи за тим, як пнеться й виривається заліплена в лакрицю істота. Цукрова поверхня розірвалася… він побачив, як щось темнішого червоного кольору прагне виборсатися з лакриці… а тоді на нього накотилася багатотонна маса сталевих коліс опівденного потяга на Омаху.

Лакриця зникла, а вискучий крик у Семовій голові ніби відрізало ножем.

Він відступив і розвернувся до Сари. Вона хиталася, а її широко розплющені очі сповнилися приголомшеною радістю. Він обійняв її за талію і тримав, поки повз них, розвіваючи їхнє волосся, з гуркотом пролітали вагони, платформи й цистерни.

Вони стояли так, поки їх не проминув гальмівний вагон, маленькі червоні вогники якого віддалялися від них на захід. Тоді Сара трохи відхилилася назад — але так, щоб не вирватися з його рук навколо себе, — і подивилася на нього.

— То я тепер вільна, Семе? Я справді звільнилася від неї? Мені здається, що так, у це важко повірити.

— Ти вільна, — підтвердив Сем. — Твій штраф теж сплачено. Від сьогодні й навіки, твій штраф сплачено.

Її обличчя наблизилося до нього, і вона почала вкривати його губи, щоки й очі швидкими поцілунками. Вона не заплющувала очей, а весь час серйозно дивилася на Сема.

Нарешті він узяв її за руки й сказав:

— Може, повернемося всередину і віддамо останню шану Дейвові? Твої друзі дивуватимуться, що тебе нема.

— Вони можуть стати й твоїми друзями, Семе… якщо захочеш.

Він кивнув.

— Я хочу. Я дуже цього хочу.

— Чесність і віра, — мовила вона й торкнулася його щоки.

— Золоті слова. — Він знову поцілував її, а тоді запропонував їй руку. — Може, прогуляєтеся зі мною, пані?

Вона взялася за його руку.

— Куди скажете, пане. Куди завгодно.

І вони повільно пішли рука в руку задвірком до «Дому Ангола».

Сонячний пес

На згадку про Джона Д. Мак-Доналда. Я сумую за тобою, давній друже, — і ти мав рацію щодо тигрів

Четверта після півночі

Вступне слово до «Сонячного пса»

Час від часу хтось та й спитає мене: «Коли ж ти нарешті стомишся писати ці свої страшилки, Стіве, та візьмешся за щось серйозне?»

Я був схильний вважати, що завуальована образа в цьому питанні радше випадкова, та з плином років переконуюся дедалі більше, що то не так. Я спостерігаю за обличчями людей, що закидають мені цей гачок, і, бачте, більшість із них нагадує мені бомбардирів, що очікують