Читати книгу - "Чотири після півночі"

побачити, чи, бува, остання вервечка бомб упаде повз ціль, чи все ж таки влучить прямо в яблучко — завод чи, може, склад боєприпасів.

А вся справа в тому, що майже все з написаного мною — а це стосується і кумедніших речей — було написано в цілком серйозному настрої. Я пригадую вкрай мало випадків, коли сидів за друкарською машинкою, нестямно регочучи над деякими шаленими дрібничками, котрі саме наштампував. Мені ніколи не бути Рейнолдсом Прайсом чи Ларрі Вейвуді[256] — бо я не такий, — але це зовсім не означає, що я менше шаную те, що роблю. Маю робити те, що можу, та все ж таки — як сказав про це Нільс Лофгрен[257] — «Маю бути паскудним собою… джайву від мене вам не діждатись».

Якщо реальне — тобто!!ЩОСЬ, ЩО МОЖЕ СПРАВДІ СТАТИСЯ!! — це ваше визначення серйозного, ви помилилися з місцем, тож вам час покинути будівлю. Та йдучи, пам’ятайте, що тут я такий не один; Франц Кафка мав тут офіс, і Джордж Орвелл, і Ширлі Джексон, і Хорхе Луїс Борхес, і Джонатан Свіфт, і Льюїс Керролл. Побіжно зиркнувши на вказівник у лобі, побачите, що серед теперішніх орендарів тут Томас Бергер, Рей Бредбері, Джонатан Керролл, Томас Пінчон, Томас Діш, Курт Воннеґут, Пітер Страуб, Джойс Керролл Оутс, Ісаак Башевіс Зінґер, Кетрін Данн та Марк Хелпрін.

Те, що роблю, я роблю, керуючись найсерйознішими чинниками: любов, гроші та одержимість. Історії, сповнені ірраціонального, для мене — найпритомніший спосіб змалювати світ, у якому я живу. Ці історії завжди слугували для мене одночасно засобами метафори та моралі; вони продовжують бути найліпшим відомим мені просвітом на таємницю того, як ми відчуваємо світ, а отже — таємницю наших вчинків, здійснених і нездійснених, спираючись на наші відчуття. Я досліджував ці питання, як тільки міг і наскільки давали змогу мої хист і розум. Я, може, й не вдостоєний Національної книжкової премії чи Пулітцерівської, та будьте певні, я серйозний. Якщо іншому не вірите, то вірте цьому: коли я беру вас за руку, мій друже, то щирий у кожному слові.

Багато з того, що я маю сказати — ті Справді Серйозні Речі, — стосується світу маленьких містечок, у якому я виріс і де живу й досі. Розповіді та романи є макетами того, що ми, кепкуючи, називаємо «реальним життям», і я переконаний, що життя, прожите в маленьких містечках, є моделлю того, що ми, сміючись, називаємо «суспільством». Ця думка, певна річ, відкрита для полеміки, та й полеміка цілком слушна (інакше багато вчителів літератури та критиків зосталося б без роботи); я лише кажу, що письменникові потрібен своєрідний стартовий майданчик разом із твердою впевненістю, що історія може існувати як самодостатня цілісність. Для мене таким майданчиком є уявлення про маленьке містечко як соціальний і психологічний мікрокосм. Я почав досліджувати такого роду речі в «Керрі», продовживши це на значно амбітнішому рівні в «Салемз-Лот». Та вперше повною мірою я виклався з «Мертвою Зоною».

Це, гадаю, перша з моїх Касл-Рокських історій (а Касл-Рок, направду, є лише містечком Джерусалемз-Лот, хіба що без вампірів). За роки, що збігли з часу її написання, Касл-Рок щораз більше й більше ставав «моїм містом», на кшталт того, чим міфічне місто Айсола є для Еда Майкбейна[258], чи містечко Ґлорі, що в Західній Вірджинії, для Девіса Грабба[259]. Мені раз по раз кортіло повернутися туди, щоб укотре дослідити життя тамтешніх мешканців і ті місцини, що, здавалося б, керують їхнім життям, — Касл-Гілл та Касл-В’ю, Касл-Лейк і Таун-Роадз, що звиваються навколо міста, сплітаючись на його західній околиці.

З плином часу мене дедалі більше вабило — мов зачарованого — таємниче життя цього міста, ті приховані стосунки, що поставали чимраз яснішими. Значна частина цього життєпису досі зостається неписаною чи невиданою: як покійний шериф Джордж Баннерман утратив цноту на задньому сидінні автівки померлого батька, як чоловік Офелії Тодд був убитий мандрівним вітряком чи як помічник шерифа Енді Клаттербак лишився без указівного пальця лівої руки (його відтяло вентилятором, а потому пальця з’їв родинний собака).

Услід за «Мертвою зоною», яка частково присвячена психопатові Френку Додду, я написав повість «Тіло»; «Куджо» — роман, де добряга шериф Баннерман врізав дуба; та ще купу розповідей і коротких повістей, присвячених місту (найкращими з них, принаймні для мене, є «Об’їзд місіс Тодд» та «Вантажівка дядечка Отто»). Усе б нічого, утім таке зачарування вигаданими місцинами може зіграти злий жарт із письменником. Фолкнеру та Дж. Р. Р. Толкіну з успіхом вдалося цього оминути, та інколи декілька винятків лише підтверджують загальне правило, та й до того ж ми з ними граємо в різних лігах.

У якусь мить я вирішив — спочатку десь на підсвідомому рівні, думаю, саме там, де відбувається вся Справді Серйозна Робота, — що час уже перегорнути сторінку Касл-Рока, штат Мейн, де жило й помирало так багато моїх улюблених персонажів. Гарненького, зрештою, потроху. Час рушати далі (хтозна, може, й до сусідів у Харлоу, ах-ах). Та мені не хотілося взяти й отак-от усе кинути; я хотів піти, гучно ляснувши дверима.

Крок за кроком я збагнув, як це можна було б утілити в життя, тож приблизно останні чотири роки був заклопотаний написанням Трилогії Касл-Рока, або — останніх історій Касл-Рока. Писані вони були без якогось ладу (часом гадаю, що «безладдя» — то історія мого життя), тепер вони закінчені й вийшли досить серйозними… та сподіваюся, що не надто сумними чи нудними.

Першу з цих історій, «Темна Половина», опубліковано 1989 року. І хоч насамперед це історія Теда Бомонда, що значною мірою розгортається в місті Ладлоу (місті, де мешкало сімейство Крід із «Кладовища Домашніх Тварин»), Касл-Рок усе ж таки згаданий в оповіді, а книга слугує знайомству з чолов’ягою Аланом Пенґборном, котрий прийшов на зміну шерифові Баннерману. Шериф Пенґборн перебуває в центрі останньої зі згаданих історій, величенького роману «Необхідні Речі», що вийде друком наступного року та завершить мої діяння з містом, котре місцеві називають Скелею.

Сполучною ланкою для цих довших робіт є історія, що відбуватиметься далі. У «Сонячному псі» вам трапляться хіба що деякі з чільних постатей Касл-Рока, утім, матимете змогу познайомитися з Батею Мерріллом, чий небіж — міський шибеник (і за сумісництвом ненависник Горді Лашанса з «Тіла») Ейс Меррілл. «Сонячний пес» закладає підґрунтя для завершального залпу феєрверків… і, я сподіваюся, стане для вас захопливою історією, яку ви залюбки прочитаєте, навіть якщо вам по цимбалах «Темна Половина» чи