Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

шия була гладенька й витончена, тремтіла від швидкого пульсу. Добре виднілась одна округла повна грудь, тоді як друга трохи відхилилася вбік і вниз, як усе її тіло. Вони здіймалися й падали в такт диханню, рухалися обережно, відкидаючи на її шкіру тіні, наче від сяйва свічок. Я помітив за її розтуленими блідо-рожевими губами бездоганну білизнý зубів…

Я заплющив очі, та від цього чомусь стало лише гірше. Відчувати тепло її тіла було все одно що стояти біля багаття. Я торкнувся рукою м’якої шкіри її талії. Фелуріян заворушилася піді мною, і її грудь легенько зачепила мою грудну клітку. Я відчув її дихання в себе на шиї. Здригнувся й почав пітніти.

Я знову розплющив очі й побачив, як вона пильно дивиться на мене. Обличчя в неї було безневинне, майже ображене, ніби вона не могла зрозуміти, як це їй відмовляють. Я роздмухав маленький вогник злості в самому собі. Ніхто так не поводиться зі мною. Ніхто. Я втримався осторонь неї. Вона на­супилася, злегка зморщивши чоло, неначе роздратувалася, розсердилася чи на чомусь зосередилася.

Фелуріян потягнулася вгору, до мого обличчя. Очі в неї були уважні, ніби вона намагалася прочитати щось записане глибоко всередині мене. Я спробував відсахнутися, згадавши її дотик, але моє тіло просто здригнулося. З моєї шкіри падали краплинки поту, легенько вдаряючись об шовкові подушки та пласкі обриси її живота внизу.

Вона ніжно торкнулася моєї щоки. Я легенько нагнувся, щоб її поцілувати, і щось у мене в голові зламалося.

Я відчув цей злам: чотирьох років мого життя як не бувало. Раптом я повернувся на вулиці Тарбієна. Троє більших за мене хлопців із масним волоссям і поросячими очицями витягнули мене з розбитого ящика, в якому я спав. Двоє з них прип’яли мене за передпліччя до землі. Я лежав у стоячій калюжі, страшенно холодній. Ранок тільки починався, ще світили зорі.

Один із хлопців затулив мені рукою рота. І байдуже. Я вже провів у місті не один місяць. Розумів, що голосно кликати на допомогу безглуздо. У найкращому разі ніхто не прийде. У найгіршому — хтось прийде і їх стане більше.

Двоє з них мене тримали. Третій зрізав одяг із мого тіла. Порізав мене. Вони розповіли мені, що зібралися зробити. Їхнє дихання жахливо гріло мені обличчя. Вони сміялися.

Там, у Тарбієні, напівголий і безпорадний, я відчув, як у мені щось збирається. Відкусив два пальці на руці, що затиснула мені рота. Почув крик і лайку, з якими один із хлопців відхитнувся від мене. Безупинно пручався, рятуючись від іншого, який іще був на мені. Почув, як зламалася моя рука, і його хват ослабнув. Я завив.

Я скинув його із себе. Не припиняючи волати, підвівся. Одяг висів ганчір’ям довкола мене. Я збив одного з них на землю. Моя рука намацала вільний камінець серед бруківки, і ним я зламав тому хлопцеві ногу. Пам’ятаю, який звук вона видала. Я гамселив, доки в нього не зламались обидві руки, а тоді розбив йому голову.

Підвівши погляд, я побачив, що той, який порізав мене, зник. Третій притулився до стіни. Він притиснув закривавлену руку до грудей. Очі в нього були вирячені й несамовиті. А тоді я почув, як наближаються чиїсь кроки, впустив камінець і побіг, усе далі й далі…

Раптом, багато років по тому, я знову став отим диким хлопчиною. Закинув голову назад і подумки загарчав. Відчув щось глибоко у собі. І потягнувся до нього.

Усередині мене запанував напружений спокій, тиша, яка зазвичай буває перед гуркотом грому. Я відчув, як повітря довкола мене починає кристалізуватися.

Стало холодно. Я відсторонено зібрав шматочки свого розуму та склав їх усі воєдино. Я був мандрівним артистом Квоутом, едема ру з походження. Був Квоутом-студентом, ре’ларом Елодіна. Був Квоутом-музикантом. Був Квоутом.

І стояв над Фелуріян.

Здавалося, тоді я єдиний раз у житті був повністю при тямі. Все здавалося ясним і чітким, неначе я дивився новими очима. Неначе я взагалі не морочився з очима й дивився на світ безпосередньо розумом.

«Сонним розумом», — ледве усвідомила якась частина мого «я». «Тільки це не сон», — подумав я й усміхнувся.

Я поглянув на Фелуріян і тоді зрозумів її з голови до п’ят. Вона була з фейрі. Не переймалася правдою та кривдою. Вона повністю складалася з жаги, була вельми подібна до дитини. Дитина не переймається наслідками, як і раптова буря. Фелуріян була схожа й водночас несхожа на них обох. Вона була прадавня, невинна, сильна, горда.

Чи так бачив світ Елодін? Чи це була та магія, про яку він говорив? Не таємниці чи фокуси, а магія Таборліна Великого. Завжди присутня, та досі мені невидима?

Вона була прекрасна.

Я перехопив погляд Фелуріян, і світ став повільним і млявим. Я почувався так, ніби мене штовхнули під воду, ніби з мого тіла витиснулося все повітря. Тієї крихітної миті я був приголомшений і оторопілий, наче мене вдарила блискавка.

Та мить минула, і все знову заворушилося. Тільки тепер, зазираючи в сутінкові очі Фелуріян, я розумів її не з голови до п’ят, а значно глибше. Тепер я знав її до нутра кісток. Її очі були наче чотири чітко записані музичні фрази. Мій розум наповнила несподівана пісня про неї. Я вдихнув і заспівав її чотири жорсткі ноти.

Фелуріян сіла. Провела рукою перед очима й вимовила одне слово, гостре, наче бите скло. В моїй голові з’явився біль, подібний до грому. По краях поля зору замиготіла пітьма. Я відчув смак крові й гіркої рути.

Світ знову набув чіткості, і я втримався від падіння.

Фелуріян нахмурилася. Випрямилася. Підвелася. Ступила один крок із зосередженим обличчям.

Стоячи на ногах, вона не здавалася ні високою, ні грізною. Її голова була на рівні мого підборіддя, не вище. Її темне волосся висіло тіньовою завісою, прямою, як ніж, і злегка торкалося вигину її стегон. Вона була струнка, бліда, бездоганна. Я ніколи не бачив такого милого обличчя, вуст, так відверто створених для поцілунків. Вона вже не супилася. І не всміхалася. Її губи були м’які та злегка розтулені.

Вона ступила ще крок. Звичайний порух її ноги був подібний до танцю, а її стегно, посунувшись без додаткових зусиль, заворожувало, наче вогонь. Вигин її босої стопи говорив про інтимність більше, ніж усе, що я бачив за своє коротке життя.

Ще один крок. Її усміх був потужний і повний. Вона була гарна, як місяць. Сила огортала її, наче мантія. Від неї здригалося повітря. Вона розходилася позаду Фелуріян, наче пара величезних невидимих крил.

Коли вона опинилася так близько, що її можна було торкнутись, я відчув, як її сила вібрує в повітрі. Жага здійнялася довкола мене, наче море під час бурі. Фелуріян підняла руку. Торкнулася моїх грудей. Я здригнувся.

Вона перехопила мій погляд, і в розписаних там сутінках я знову побачив чотири чіткі музичні фрази з пісні.

Я проспівав їх. Вони вирвалися з мене на волю, наче птахи.

Раптом мій розум знову став ясним. Я вдихнув і вдивився в очі Фелуріян. Я знову заспівав, і цього разу я був сповнений люті. Прокричав чотири жорсткі ноти пісні. Проспівав їх, напружені, білі, тверді, як залізо. І почувши їх, я відчув, як сила Фелуріян здригнулася, а тоді розтрощилася — і в порожнечі не зосталося нічого, крім болю та гніву.