Читати книгу - "Марина — цариця московська"

У Коломні вибрали найбезпечніше місце, яке до всього було зручно й охороняти, — тамтешній кремль.

У кремлі («Жаль, що не в Московському», — не без гумору казала Марина) і поселили царицю.

За свідченням «Піскаревського літописця», Коломна на той час стала мовби удільним центром Марини Мнішек та її сина.

Облаштували там її, як уже мовилося, ґрунтовно (у крайньому разі так, аби вона нарешті відчувала і захист, і твердий ґрунт під ногами), як царицю. І не тільки з приближеними, а й увесь — а він на той час дещо розрісся — її двір, до складу якого увійшли навіть руські боярині та дворянки.

«А была за нею Коломна вся, а чины у нее были царския все: бояре, и дворяне, и дети боярские, и стольники, чашники, и ключники, и всякие дворовые люди. А писалася царицею ко всем боярам и воеводам. А боярыни у нея были многия от радные и мать Трубецкого князя Дмитрия была же».

І далі літописець зазначає, що «у Заруцково же с казаками бысть з бояры и з дворяны непрямая мысль: хотеху на Московское государство посадити воренка калужского, Маринкина сына; а Маринка в те поры была на Коломне».

Оскільки й самому Заруцькому з козаками це було не просто зробити, він і почав гуртувати навколо себе та Марини дворян, дітей боярських та посадських мешканців з містечок Московської держави, аби гуртом посадити сина Марини Мнішек — вона ж вінчана і коронована цариця російська! — на престол.

Марина нарешті могла заспокоїтись. І навіть повірити, що не все ще втрачено. Вона в статусі російської цариці, Коломна — її тимчасова столиця, у неї свій, царський двір — що ще треба? Царствуй в очікуванні ще кращих часів і бережи сина.

І життя її в Коломні (хоч і не на довгий час) було справді царським. Та ще під захистом дворян Ляпунова і козаків Заруцького! Чи не так, як у пушкінській «Казці про рибалку та рибку», — пригадуєте:

Старичок к старухе воротился. Что ж? Пред ним царские палаты, В палатах видит свою старуху, За столом сидит она царицей, Служат ей бояре да дворяне, Наливают ей заморские вина; Заедает она пряником печатным; Вокруг стоит ее грозная стража, На плечах топорики держат. Как увидел старик — испугался; В ноги он старухе поклонился, Молвил: «Здравствуй, грозная царица! Ну, теперь твоя душенька довольна...»

Чи була Марина Юріївна, хоч і не грізна, а все ж цариця, задоволена першим коломенським своїм життям (першим, адже ще буде друге й останнє), сказати важко, але умови проживання і безпеки там у неї і справді були царськими: і охорона надійна, і справді бояри та дворяни їй слугували.

І рать земська, що її тоді очолювали Ляпунов та Заруцький, збиралася йти не куди-небудь, а на Москву, — чого ще треба бажати? Заруцький неодноразово її запевняв: будеш ти царицею російською, а твій син — царем російським! А козацькому отаману вона вірила як нікому у своєму житті. Аби ополчення пошвидше взяло Москву і запросило її з сином у Кремль. У той Кремль Московський, що всім кремлям кремль!

Але...

Ополчення не візьме Москви, тож з Коломни доведеться їй знову втікати — тільки вже разом з отаманом Заруцьким, її останньою опорою у цьому каламутному і неспокійному російському світі.

Пушкінську Старуху (назвемо її так, з великої літери), як відомо, згубила непомірна жадоба до владарювання — вона насамкінець забагла бути володаркою над золотою рибкою:

Не хочу быть вольною царицей, Хочу быть владычицей морскою, Чтобы жить мне в Окияне-море, Чтоб служила мне рыбка золотая И была б у меня на посылках...

Таке бажання Старуху, як відомо, й згубило.

Марині мало було бути царицею в Коломні (як ще раніше в Тушині, в Калузі, чи як їй пропонували повернутися на свою батьківщину, у рідній Самбір, де б вона була все ж таки володаркою), їй забаглося стати царицею у Москві — і це її погубить.

Тільки, на відміну від пушкінської старухи, яка після всіх злетів опинилася біля розбитого корита, коломенська цариця втратить і своє життя — у все тій же Коломні, за 113 чи 115 кілометрів від недосяжної Москви.

Сталося так, що достатніх сил в ополчення, яке на чолі з дворянином Ляпуновим та боярином отаманом Заруцьким підійшло до Москви і стало табором біля стін Білого та Кам’яного городів (передмість), вистачило лише на те, щоб дещо ускладнити становище польсько-литовського гарнізону, що перебував у Москві.

Бої, що їх вели ополченці, так і не призвели до захоплення столиці. Потрібен був ще один, рішучий штурм, але земці так і не спромоглися на нього. Їхні дружини були надто розрізнені і поділені на ледь чи не ворогуючі групи (козаки трималися осібно). І хоч у своєму знаменитому «Приговорі» від 30 червня 1611 року і говорилося стояти «за дом Пресвятыя Богородицы и за православну християнску веру, против разорителей веры християнские польских и литовских людей», Москва так і не була тоді звільнена.

Але все ж досвід першого земського ополчення був значним, адже саме під Москвою було створено земський уряд зі своєю Думою та приказами.

Хоч перше місце «по чину» в ополченні посідали тушинські бояри князь Дмитрій Трубецькой та Іван Заруцький, фактичним керівником руху, його головою і душею, організатором і натхненником був думний дворянин Прокопій Петрович Ляпунов. Проти нього і було нанесено противниками ополчення