Читати книгу - "Марина — цариця московська"

Батьків — «воры» вони чи ні — для свого народження не вибирають. Але так чи інакше, а ставши дружиною Тушинського вора, Марина стала «воровкою», а сина, од нього народженого, всі дружно — і на віки вічні — прозвали «ворьонком»... Наприклад, стаття про його долю у виданні «100 великих казней» (Москва: «Вече», 2000) так і називається: «Воренок — сын Марины Мнишек».

«Марина разделила с ним (Лжедмитрієм) ложе и вскоре зачала ребенка, прозванного народом еще во чреве матери «воренком». Правда, далі йде фраза про те, що «ребенок не был виноват, что його папашу звали «вором» — спасибі й на тім.

Автор «Нового літописця» зафіксує, що «сердомирсково дочь Маринка, которыя была у вора, родила сына Івашка. Колужския ж люди все тому обрадовашесь, и назваху ево царевичем, и крестиша ево честно».

Залишається додати: Марина, як свідчитиме професор О. Гіршбер, біограф Марини Юріївни, «сама отдала калужанам своего сына, чтобы те крестили его по вере своей».

Невдовзі почало збиратися Земське ополчення, яке згодом буде назване першим. Його очолив думний дворянин і рязанський воєвода Прокопій Ляпунов. Він виступив з ідеєю об’єднання земських сил — для того, аби вибрати царя з «пригодних бояр». Себто виходило, що він виступив і не за прихильників царя Василія Шуйського, і не за прихильників самозваного царя, яким був Дмитрій Другий, а отже, місця царевичу Івану мовби й не знаходилось. Прилетіли грамоти-заклики Ляпунова і до Калуги.

Калуга завирувала, не зважуючись остаточно визначитися за кого вона — за королевича Владислава чи за сина Марини Мнішек, — шальки терезів усе ж неухильно схилялися в бік королевича Владислава.

І тоді козацький отаман Іван Заруцький вирішив залишити Калугу — далі там перебувати Марині Мнішек із сином Іваном ставало небезпечно. Якщо калужани все ж таки визначаться за королевича Владислава.

В козацькому обозі Заруцького Марина з немовлям виїхала в Тулу, виїхала спішно, наче втікала від Калуги, яка ще вчора оберігала її і раділа народженню царевича Івана, а це раптом засумнівалася, за кого їй виступити оружною силою... Слава Богу, що козаки Івана Заруцького, які підтримували кандидатуру царевича Івана Дмитровича, усіляко підкреслювали цариці свій пошанівок до неї.

Тула то й Тула. Звичайно, це не Москва, до якої поки що не дістатися, але десь треба було після Калуги отаборюватись, тож Марина й погодилась на Тулу.

Виїхали в Тулу, але вже в дорозі Ляпунов усе переграв і збір призначив у Коломні. До Коломни й повернув Іван Заруцький, а вже звідти він мав іти через Серпухов на Москву, а Марина поки що мала залишатися в Коломні.

«Піскаревський літописець»:

«И она с малым пожила немного в Колуге, и перевели ея на Коломну воевода князь Дмитрий Трубецкой да Ивашка Заруцкой, да Прокопей Ляпунов по козачьему воровскому умышлению».

Тоді ж Земське ополчення прийняло хрестоцілувальний запис:

«Яз имярек целую сей святый и животворящий крест господень на тому, что нам за православную христианскую веру и за Московское государьство стояти и от Московского государьства не отстати, а королю и королевичу полскому и литовскому креста не целовати, и не служити и не прямити ни в чем никоторыми делами, и с городы нам за Москов­ское государьство на полских и на литовских людей стояти заодин».

Про царицю Марину Мнішек та її сина царевича в тім записі не було й слова, і це Марину як підрубало. Але трималася. Все ж таки майбутнім царем її синка вважали козаки Заруцького, під охороною яких і знаходилася вона з дитиною. І хай козаків було не так і багато, але все ж це була сила. Та й отаман їхній не останню скрипку відігравав у Земському ополченні і поклявся їй, що тільки царевича Івана Дмитровича буде оголошувати на царство руське.

Сьогодні Коломна, невелике промислове місто, є центром Підмосков’я — 113 (за іншими даними — 115) км на південний схід від Москви.

Розташована Коломна на правому високому березі Оки, при впадінні в неї Москва-ріки. Річковий порт і залізнична станція на лінії Москва—Рязань. З 1971 року — філіал Дер­жавного музею-заповідника декоративного мистецтва.

Колись село, великокнязівська і потім царська усадьба.

Вперше згадується в Лаврентіївському літописі за 1177 р. як прикордонне містечко Рязанського князівства. У 1301-му — приєднане до Московського князівства (Іван Калита згадує його у своїй духовній грамоті за 1339 рік).

З початком ХVI ст. Коломна як важливий стратегічний пункт (після падіння Золотої Орди і приєднання до Москви Рязані) уведена в систему південної «засечной черты». У 1525—1531 pp. були зведені фортечні споруди. Довжина стін близько 2 км. Висота — 21 м, товщина — до 4,5 м. Фортеця мала 17 башт, у тім числі 4 проїзних — місто вона захищала надійно і ніколи не була взята силою.

Тоді ж на місці старого дерев’яного Василій III звів кам’яний кремль, що не поступався Московському.

Поневіряння Марини Юріївни «по городах и весях» Московської Русі все ще тривало: Москва, Ярославль, Тушино, Калуга, Тула (правда, недовго) і ось тепер Коломна...

В Коломні (вірячи, хоч надія й кволою була, що це остання її перекочівка перед в’їздом до Москви) вона облаштувалася ґрунтовно, з усіма зручностями і, судячи по всьому, збиралася там бути довго.

Коломна була головним пунктом на шляху з Рязані до Москви, і нею опікувався проводир ополчення Прокопій Ляпунов — це було Марині на руку.

Коломна однією з перших пристала до руху по звільненню Москви, що тоді почав зароджуватися, і стала місцем зібрання значної частини ополченців. Там і вирішено було поселити Марину Мнішек з сином — під захистом людей Ляпунова та козаків Заруцького. До того часу, поки ополчення не вирішить свою головну задачу — очищення від іноземців Москви, а вже потім буде вирішуватися питання про обрання нового царя. На щастя Марини, крім Заруцького, її підтримував і Ляпунов. Він частково — правда, лише частково, але й це щось важило, — визнавав права її сина Івана на російський престол. («Погодився Ляпунов рязанський частково, погодиться й повністю», — заспокоював царицю Заруцький.)