Читати книгу - "Ґарґантюа і Пантаґрюель"

любив за її лепет сойку, запрошуючи кожного гостя випити за неї: сам він співав тільки заздоровних пісень. Звав він її Ґуатру. І от ця сойка, в войовничому запалі, розбила свою клітку і приєдналася до перелітних сойок. Стрижій сусіда, на ім'я Бегуар, тримав ручну, дуже втішну, сороку. Вона збільшила своєю особою число сорок і пішла з ними в бій.

Це все речі неабиякі і неймовірні, а проте правдиві, перевірені і потверджені. Замотайте собі на вус! Що сталося? Який був кінець цього? Що сталося, люди добрі? Диво! Біля Мальшарського хреста сталася битва, така запекла, що на саму згадку про неї тебе тіпає страх: сороки програли битву, і на бойовищі зосталося лежати 2 589 362 109 трупів, не рахуючи жінок і дітей, чи то пак не рахуючи самок і пташенят, як ви самі розумієте. Сойки взяли гору, хоть їм довелося оплакувати втрату багатьох своїх добірних бійців, на великі збитки цілого краю. Бретонці, як ви знаєте, люди шляхетні, але якби вони зрозуміли характер цього дива, то бідкалися б через це нещастя, оскільки сорочачі хвости мали таку саму форму, як горностаї на їхніх гербах, а сойки нагадували своїм пір'ям якісь риси французької геральдики.

Так ось, Ґуатру через три дні повернувся додому, весь брудний і пошарпаний боями, з вибитим оком. Проте минуло кілька днів, і він уже їв, як звикле, і відзискав добрий гумор. Увесь Анжер, дорослі і школярі, юрмами валили подивитися на одноокого Ґуатру. Ґуатру, як зазвичай, їх запрошував пити, приказуючи після кожного припрохування: «Убийте сороку»; по-моєму, це був пароль у день битви; і всі його слухалися. Сорока Бегуара додому не вернулася; її вбили; так з'явилося прислів'я: пити багато і одним хилом означає — вбити сороку. Щоб увічнити пам'ять про це, Фрапен звелів намалювати сцени цієї події на стінах своєї вітальні і пивниці. Ви можете їх побачити в Анжері, на пагорбі Сен-Лоран.

Така оздоба на палітурках подарованого мені служебника навела мене на думку, що це не зовсім служебник. І справді, з якої б то речі вам підносити мені якийсь служебник? Я й так (дяка Богу і вам) маю їх чимало від найстаріших до найновіших видань. Засумнівавшись у чомусь, я відкриваю згаданий служебник і бачу, з якою незвичайною мудрацією він зроблений і як точно його дуже доречні закладки відповідають написам. Отож, ви хочете, щоб я пив біле вино по-перше, по-третє, по-шосте, а також по-дев'яте і вино кларет на вечірню і після вечірні! Це у вас зветься вбити сороку, отож ви не з останнього виводу поганої сороки. Я про це розпоряджуся.

Що ви говорите? Що я нічим не шокував вас жодною виданою перед цим книгою. Якщо з цього приводу я вам процитую вислів давнього пантаґрюеліста, то я тим паче вас не шокую:

Це не та (каже він) народна хвала, Щоб княжатам вона догодити могла.

До того ж ви говорите, що вино Третьої книги вам смакувало і здалося вам добрим. Правда, додаєте, що було його мало і що вам не подобається відома приказка: мало, зате добре; а от приказка добряги Евіспанда Веррона вам подобається більше: багато і добре. Тим паче, що ви запросили мене тягти далі нитку пантаґрюельських перебенд, посилаючись на здобуту при їх читанні користь і поживу для добрих людей, перепрошуючи за те, що не зважили на моє прохання до сімдесят восьмої книги не сміятися. Охоче вам це прощаю. Не такий я злюка й упертюх, як ви могли б подумати. А проте я це сказав вам не на зло і відповідаю вам словами Невія, Гектору приписаними: як гарно, коли тебе хвалять люди хвалені! Тепер для взаємности я говорю і стверджую, навіть на кострищі і вище, що ви люди дуже добрі, всі нащадки добрих отців і добрих матерів; присягаю вам честю маленького солдата: якби я здибав вас у Месопотамії, я б діяв так, як маленький граф Георгій з Нижнього Єгипту, який підніс би кожному з вас по гарному нільському крокодильчикові і по євфратському вугрику.

А ще ви судите. Як і кого? Всі старі чверті місяця з святохами, отченашниками, панахидниками, лжеправедниками, лицемірами, дурисвітами, христопродавцями, спідницелапцями: досить цих людей лише назвати, як вони наводять страх; називаючи їх, я бачу, як волосся на голові вашого шляхетного посла стає дуба. Мені відомі ці люди не більше, ніж верхньонімецька, і я не знаю, які тварюки уявляються вам при їх називанні. Провівши старанні пошуки у різних країнах, я не знайшов живої душі, яка б, почувши ці слова, погодилася б, щоб і її отак величали чи іменували. По-моєму, це була страшелезна порода варварських тварюк у ті часи, коли носили високі ковпаки. Тепер вона перевелася у природі, як усі підмісячні елементи, досягнувши кінця і завершивши свій цикл, і ми не відаємо, як їх називати, бо ви ж самі здорові знаєте: коли хтось мертвий, то й легко вмирає і те ім'я, яке він носив.

Якщо під цими словами ви розумієте тих, хто паплюжить мої писання, то називайте їх дияволами, так буде справедливіше, бо по-грецькому паплюження перекладається діаболе. Бачите, настільки цей порок, званий паплюженням, ненависний Богу і янголам, оскільки назвою цього, а не іншого якогось, пороку, хоть інші і більшими здаються, називають і кличуть пекельників. А ці ж, власне, не пекельники, а тільки виконавці і службовці. Я їх називаю чорними і білими дияволами, дияволами потаємними, дияволами хатніми; те, як вони до моїх книг ставляться, так ставитимуться вони (як дати їм попуст) і до всіх інших. Але в цьому вони не оригінальні. Я можу сказати, що відтоді вони не надто прославили це ім'я, запозичене у старого Катона Цензора.

Чули ви коли-небудь, що означає плювати у криницю? Колись попередники цих потаємних дияволів, спідницелапців, безчесників, таких як Філоксен, Ґнатон та інших такого тіста книшів, коли у шинках і тавернах, а вони тримали свої школи саме в таких місцях, бачачи, як гостям подавали смаковиті страви або кращі шматки, брутально плювали в тарілки, аби гості, з жахом сахнувшись від їхніх огидних плювків і шмарків,