Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Роззирнувшись довкола, я побачив вітер. Не так, як можна побачити дим або туман: я побачив вічно мінливий вітер сам по собі. Він був знайомий, наче обличчя забутого друга. Я засміявся й розкинув руки, чудуючись його мінливій формі.
Я склав долоні ківшиком і зітхнув, видихнувши в порожнину між ними. Вимовив ім’я. Заворушив руками та сплів свій подих, тонкий, наче серпанок. Він розійшовся, огортаючи Фелуріян, а тоді спалахнув срібним полум’ям, що втиснуло її у своє мінливе тісне ім’я.
Я тримав її над землею. Вона дивилася на мене з острахом і подивом, а її темне волосся танцювало в полум’ї, наче окремий пломінь.
Тут я збагнув, що можу її вбити. Це було би просто, все одно що кинути за вітром аркуш паперу. Але від цієї думки мені стало зле, і я уявив, як метеликові відривають крильця. Вбити її означало би знищити дещо дивовижне й чудове. Без Фелуріян світ збідніє. Почне подобатися мені трохи менше. Це було б усе одно що розбити лютню Іллієна. Все одно що одночасно позбавити когось життя і спалити бібліотеку.
З іншого боку, на кону стояли мої безпека та психічне здоров’я. Мені здавалося, що з Квоутом світ також цікавіший.
Але вбити її я не міг. Принаймні отак. Орудуючи новоздобутими магічними здібностями, мов анатомічним ножем.
Я заговорив знов, і її здуло вітром на подушки. Я зробив руками жест, наче щось розривав, і срібне полум’я, що колись було моїм диханням, обернулося на три ноти зламаної пісні й розійшлося поміж дерев.
Я сів. Фелуріян вмостилася напівлежачи. Кілька довгих хвилин ми оглядали одне одного. В її очах промайнули страх, настороженість і цікавість. Я побачив у її очах своє відображення, в якому сидів голий серед подушок. Моя сила ясніла білою зорею на чолі.
А тоді я почав відчувати згасання. Забування. Усвідомив, що в моїх вустах уже немає імені вітру, а роззирнувшись довкола, не побачив нічого, крім чистого повітря. Старався зберегти зовнішній спокій, але поки все це покидало мене, відчув себе лютнею, на якій ріжуть струни. Моє серце стиснулося від болю втрати, якого я не відчував від загибелі батьків.
У повітрі довкола Фелуріян я бачив легке мерехтіння: до неї поверталась якась дрібка її сили. Я не став на це зважати, бо відчайдушно силкувався зберегти якусь частину здобутих знань. Але це було все одно що намагатися втримати у пригорщі пісок. Якщо вам коли-небудь снилося, ніби ви літаєте, а тоді ви прокидалися й зі смутком усвідомлювали, що забули, як це робиться, то ви сяк-так уявляєте, як я почувався.
Це мало-помалу померкло, і врешті не зосталося нічого. Я відчував усередині порожнечу, і мені боліло так сильно, неначе я довідався, що мене ніколи не любили рідні. Я ковтнув, намагаючись позбутися клубка в горлі.
Фелуріян із цікавістю поглянула на мене. Я все ще бачив у її очах своє віддзеркалення, і від зорі в мене на лобі залишилася хіба що цятка світла. А тоді почало меркнути навіть бездоганне видіння мого сонного розуму. Я відчайдушно глипав на світ довкола себе. Постарався, не кліпаючи, запам’ятати, який він на вигляд.
А тоді він зник. Я схилив голову, журячись і намагаючись приховати сльози.
Розділ дев’яносто восьмий. Слово про Фелуріян
Минуло чимало часу, перш ніж я достатньо опанував себе, щоб підвести погляд. У повітрі відчувалася якась невпевненість, наче ми були юними закоханими, які не знали, чого від нас очікують далі, не знали, які ролі нам грати.
Я взяв лютню та притулив її до грудей. Це я зробив несвідомо, наче схопився за поранену руку. Я зіграв один акорд за звичкою, а тоді перевів його в мінор, щоби здалося, ніби лютня каже: «Сумно».
Не думаючи й не підводячи погляду, я почав грати одну з пісень, які написав у перші місяці після загибелі батьків. Вона називалася «Спогади сидячи біля води». Мої пальці бренькали по струнах, виливаючи у вечірнє повітря жаль. Лише за кілька хвилин до мене дійшло, що я роблю, а ще кілька хвилин по тому я зупинився. Пісні я не завершив. Не знаю, чи має вона насправді закінчення.
Мені стало краще — однозначно не добре, але краще. Я був не такий порожній. Мені завжди допомагало музикування. З музикою для мене ніколи не бувало заважких тягарів.
Я підвів погляд і зобачив на обличчі Фелуріян сльози. Тоді мені стало не так соромно за свої.
А ще я відчув, що хочу її. Це почуття було притлумлене болем у грудях, але завдяки цьому бажанню, хоч і легкому, я зосередився на найнагальнішій своїй проблемі. Виживанні. Втечі.
Фелуріян, схоже, ухвалила якесь рішення й потягнулася через подушки до мене. Сторожко поповзла, а тоді зупинилася за кілька футів і поглянула на мене.
— мій ніжний поет має ім’я? — голос у неї був такий лагідний, що це заскочило мене зненацька.
Я розтулив рота, щоб заговорити, а тоді зупинився. Згадав про місяць, який спіймали за допомогою імені, і тисячу історій про фей, які чув дитиною. Якщо вірити Елодінові, імена — це кістки світу. Я завагався десь на пів секунди, а тоді вирішив, що Фелуріян уже й так дізналася від мене набагато більше, ніж моє ім’я.
— Я Квоут, — звук мого голосу неначе заземлив мене, повернув до власної шкури.
— квоуте, — тихо проказала вона, і її голос нагадав мені пташиний клич, — не заспіваєш мені ще раз, солодко? — вона простягнула руку — поволі, неначе боячись обпектись, і легенько опустила долоню мені на передпліччя. — будь ласка! мій квоуте, твої пісні наче пестощі.
Моє ім’я вона вимовляла, наче зачин пісні. Це було прекрасно. Однак мене не зовсім влаштовувало те, що вона називала мене своїм Квоутом.
Я всміхнувся й кивнув. Передусім тому, що на думку не спадало нічого кращого. Зіграв кілька настроювальних акордів, а тоді спинився, замислившись.
Відтак я почав грати «У лісі фейрі» — пісню не про кого-небудь, а про саму Фелуріян. Вона була не надто добра. Десь із три акорди та два десятки слів. Однак вона справила саме той ефект, якого я прагнув.
Почувши своє ім’я, Фелуріян повеселішала. Їй не була властива фальшива скромність. Вона знала, що є найпрекраснішою, найвправнішою. Знала, що люди розповідають історії, та знала про свою славу. Жоден чоловік не міг устояти перед нею, жоден чоловік не міг її витримати. Ще до кінця пісні вона трохи випрямилася від гордості.
Я закінчив пісню й запитав:
— Хочеш почути ще одну?
Фелуріян кивнула й завзято всміхнулася. Сіла між подушками із прямою спиною, маєстатична, як королева.
Я перейшов до другої пісні, схожої на першу. Вона звалася «Пані з фейрі» чи якось так. Я не знав, хто її написав, але ця людина мала жахливу звичку вставляти в рядки зайві склади. Усе було не так погано, щоб у корчмі в мене чимось пожбурили, але близько до цього.
Граючи, я уважно стежив за Фелуріян. Їй це лестило, проте я помітив, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
