Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

в ній зростає легке невдоволення. Неначе вона була роздратована, та не могла вирішити чому. Ідеально.

Останньою я заграв пісню, написану для королеви Серул. Гарантую, що ви її не чули, проте певен, що знаєте такі. Її, написаної якимось менестрелем-підлабузником у пошуках покровителя, навчив мене батько, щоб навести приклад того, чого слід уникати, пишучи пісню. Це був дивовижний приклад посередності. Було очевидно, що автор або був справді нікчемою, ніколи не зустрічався із Серул, або й просто геть не вважав її привабливою.

Співаючи, я просто замінював ім’я Серул на Фелуріян. Також я замінив деякі непогані фрази на менш поетичні. Доки я закінчив із піснею, її було по-справжньому скалічено, і на обличчі Фелуріян відбився неприкритий смуток.

Я сидів одну довгу мить, неначе глибоко над чимось замислившись. Коли ж я таки заговорив, мій голос був стишений і невпевнений.

— Пані, чи можна написати для вас пісню? — я безпорадно їй усміхнувся.

Її усмішка була наче проблиск місяця з-за хмар. Вона плесну­ла в долоні й кинулася на мене з дурнуватим захватом, обсипаючи мене цілунками. Насолодитися цими відчуттями як годиться не вийшло лише через страх, що моя лютня може зламатися.

Фелуріян відсунулася й застигла на місці. Я спробував декілька комбінацій акордів, але відтак зупинив свої руки й підвів погляд на неї.

— Я називатиму її «Словом про Фелуріян».

Вона злегка почервоніла й поглянула на мене з-під важких повік. Її лице було одночасно сором’язливе й безсоромне.

Якщо ж забути про нескромні хвастощі, то я пишу гарні пісні, коли стараюся, а незадовго до того мої навички були відточені на службі в мейра. Я не найкращий, але один із найкращих. Насмілюся сказати, що, маючи достатньо часу, гідну тему й годящі мотиви, міг би написати пісню майже так само добре, як Іллієн. Майже.

Заплющивши очі, я лагідно заграв на лютні солодкі акорди. Мої пальці літали, і я вловив музику вітру серед гілля, серед шурхітливого листя.

Відтак я звернувся до далеких закутків свого розуму, де тим часом божевільна, невгамовна частина мого «я» складала пісню для Фелуріян. Торкнувся струн уже легше й заспівав:

Синіють очі, місяць видно в них,

Бо піднялись метелики повік.

Волосся темная коса

Летить із вітром у лісах.

Фелуріян! Краса ясна!

Мир дому твоєму без стін.

Твій подих як легка луна,

Твоє волосся наче тінь.

Поки я співав, Фелуріян застигла. Ближче до кінця приспіву я практично не розумів, чи дихає вона. До нас повернулися, танцюючи, кілька метеликів із тих, яких відлякав наш давніший конфлікт. Один із них опустився на руку Фелуріян і злегка торкнувся її крильцями — раз, а тоді двічі, неначе йому стало цікаво, чому господиня так раптово заціпеніла. Я знову мимоволі перевів погляд на свою лютню та обрав ноти, подібні до дощових крапель, які лижуть листя на деревах.

Танцюють тіні і вона сама,

Я раз поглянув — і мене нема!

Мене той усміх полонив,

Як фейрі легендарний спів.

Фелуріян! Краса ясна!

Цілунок твій — як той нектар.

Не жив той, хто тебе не знав,

Безцінний упустив він дар.

Я стежив за нею краєчком ока. Вона сиділа так, ніби слухала всім тілом. Очі в неї були великі. Вона піднесла одну долоню до рота й потривожила метелика, який там сидів, а другу притулила до грудей, повільно дихаючи. Саме цього я хотів, і все одно я про це шкодував.

Я схилився над своєю лютнею, і мої пальці затанцювали по струнах. Я сплітав акорди, подібні до плину води на річковому камінні, подібні до легкого подиху біля вуха. А тоді подумки приготувався й заспівав:

Чорніє синь її очей,

Як небо посеред ночей.

Коханка…

Мої пальці на струнах здригнулися, зупинившись усього на мить, наче від невпевненості. Я побачив, як Фелуріян наполовину виринула зі своїх мрій, і продовжив:

Коханка вмілая вона,

Її обійми милі нам.

Володарко Фелуріян,

Твій дотик кращий срібла.

Я…

— що? — хоч я й очікував цього втручання, через її крижаний голос я зіграв кілька фальшивих нот і кілька метеликів знялося в повітря. Я вдихнув, зобразив максимально безневинне обличчя й підвів погляд.

Її лице виражало нестримну лють і крайній подив.

— милі? — промовила вона таким тоном, що я сполотнів. Її голос залишався обтічним і лагідним, наче далека флейта. Однак це нічого не означало. Далекий грім не б’є по вухах, а проймає груди. Її тихий голос пройняв мене подібно до цього далекого грому. — милі?

— Мені були милі, — промовив я, щоб її власкавити, з напів­удаваною невинністю в голосі.

Вона відкрила рота, неначе зібралася заговорити, а тоді стулила його. Її очі спалахнули чистою люттю.

— Вибач, — сказав я. — Я мав би розуміти, що намагатися не варто, — додав я тоном чи то зломленого духу, чи то побитої дитини. Прибрав руки зі струн лютні й опустив їх.

Вогонь у ній почасти згас, але її голос, коли вона заговорила, був напруженим і загрозливим:

— я «коханка вмілая»? — останнє слово Фелуріян, здава­лося, вимовила через силу. Її вуста стиснулися в тонку обурену риску.

Я вибухнув, і мій голос став подібним до грому.

— А звідки мені в біса знати?! Я ж начебто ще ніколи таким не займався!

Почувши жар у моїх словах, вона сахнулася, і гнів частково її покинув.

— що ти маєш на увазі? — вона спантеличено замовкла.

— Оце! — незграбно показав я на себе, на неї, на подушки й на шатро довкола нас так, ніби це все пояснювало.

Гнів покинув її остаточно, і я побачив, як до неї починає доходити.

— ти…

— Ні, — опустив я погляд, і моє лице спалахнуло. — Я ніколи не був із жінкою, — тоді випрямився й поглянув їй у вічі, неначе кидаючи їй виклик: хай спробує зробити з цього проблему.

Фелуріян на мить застигла, а тоді її вуста вигнулися в іронічній усмішці.

— ти розказуєш казку, мій квоуте.

Я відчув, як моє лице похмурніє. Я не проти того, щоб мене називали брехуном. Я брехун. Я дивовижно брешу. Але ненавиджу, коли мене називають брехуном тоді, як я кажу щиру правду.

Хай які в мене були мотиви, вираз мого обличчя начебто переконав її.

— але ж ти був наче лагідна літня буря, — Фелуріян легенько поворушила рукою. — ти легко танцював по полю, — її очі пустотливо заблищали.

Я запам’ятав ці слова на майбутнє: хай потішать моє себелюбство якось потім. А тоді дещо ображено відповів:

— Прошу, я не геть неотесаний. Я прочитав кілька книжок…

Хихотіння Фелуріян було схоже на дзюркіт потічка.

— ти навчався за книжками, — вона поглянула на мене так, ніби не могла вирішити, сприймати мене всерйоз чи ні. Засмія­лася, зупинилася, а тоді засміялася знов. Я не знав, ображатися мені чи ні.

— І в тебе теж вийшло доволі добре, — квапливо промовив я, знаючи, що говорю наче останній гість на званій вечері, який хвалить її салат. — Узагалі-то, я читав…

— книжки? книжки! ти порівнюєш мене із книжками! — її гнів обрушився на мене. А тоді Фелуріян, навіть не відсапуючись, засміялася ще раз, високим і радісним сміхом. Її сміх був несамовитим, наче