Читати книгу - "Сповідь"

178
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 204 205 206 ... 235
Перейти на сторінку:
отриманому матеріалі склали дуже розумні уявлення, розширювані й підкріплювані, у міру того, як рада, що відчувала підтримку з боку французького уряду, все ясніше показувала їм своїми жорстокими і грубими відмовами, що має намір остаточно їх поневолити. Ці сперечання викликали появу кількох брошур, що не мали вирішального значення, як раптом з’явилися «Листи із села»[214] – книжка, з надзвичайним мистецтвом написана на захист ради, яка, здавалося, цілком знищила і змусила замовкнути партію невдоволених. Цей твір – міцний пам’ятник рідкісним талантам автора – належав перу генерального прокурора Троншена, людини розумної, освіченої, великого знавця законів і республіканського правління. Siluit terra.[215]

Оговтавшись від першої розгубленості, представники буржуазії набралися духу написати відповідь, з якою доволі непогано впоралися. Але всі погляди звернулися на мене, як на єдину людину, здатну зітнутися з таким супротивником, маючи шанси його розбити. Признаюся, я теж так думав; і, спонукуваний співгромадянами, що ставили мені за обов’язок допомогти їм своїм пером у тих важких обставинах, причиною яких був я сам, я взявся до спростування «Листів із села» і, пародіюючи їхню назву, написав свої «Листи з гори». Я задумав і виконав цю справу в такій суворій таємниці, що, коли бачився в Тононі з ватажком представників, щоб обговорити їхні справи, і де вони показали мені начерк своєї відповіді, я жодним словом не обмовився про свою власну, вже готову, побоюючись, що коли чутки про неї дійдуть до женевського уряду чи до моїх особистих ворогів, то можуть виникнути серйозні перешкоди до її друкування. Та все ж мені не вдалося уникнути цього; мій твір став відомим у Франції ще до його виходу в світ; але заважати його появі не стали, щоб не дати мені здогадатися, як було розкрито мою таємницю. Скажу про це тільки те, що мені вдалося довідатись, тобто дуже небагато, і промовчу про свої припущення.

У Мотьє в мене було майже стільки ж знайомих, як в Ермітажі і в Монморансі, але вони здебільшого були зовсім іншого ґатунку. Досі мене відвідували люди, що мали зі мною щось спільне відносно таланту, смаків, життєвих правил, на що вони й посилалися як на причину своїх візитів і одразу ж починали розмовляти зі мною на цікаві для нас теми. У Мотьє було вже не так, і особливо це стосувалося французьких відвідувачів. До мене приходили офіцери чи інші добродії, що не мали ніякого літературного смаку, здебільшого навіть не читали моїх книжок. А проте вони, за їх словами, долали шлях у тридцять, сорок, шістдесят чи сто льє, щоб побачити мене, помилуватися на людину прославлену, знамениту, велику і т. ін. Мені кидали в обличчя найгрубіші, найбезсоромніші лестощі, від яких я раніше був захищений повагою моїх співрозмовників. Оскільки більшість цих гостей не вважали за потрібне називати ні свого імені, ні звання, оскільки їхні знання і мої стосувалися абсолютно різних предметів, і вони не читали і навіть не переглядали моїх творів, я не знав, про що з ними говорити. Я чекав, щоб заговорили вони, бо ж вони самі мали знати й пояснити мені, навіщо прийшли до мене. Неважко зрозуміти, що такі розмови були для мене не надто цікаві, хоча й могли бути цікавими для моїх гостей, залежно від того, що вони хотіли дізнатися. Оскільки я без усяких побоювань, невимушено висловлювався з усіх питань, з якими вони вважали за потрібне звернутися до мене, то зазвичай вони поверталися від мене такими ж обізнаними, як і я сам, щодо всіх дрібниць мого життя.

Так, наприклад, я познайомився з паном де Фенсом, стайничим королеви і кавалерійським капітаном королівського полку. Він постійно проводив декілька днів у Мотьє і навіть супроводжував мене пішки до Ла-Ферр’єра, ведучи свого коня за вуздечку, хоч єдине, що між нами було спільного, полягало в тому, що ми обидва були знайомі з мадемуазель Фель та обидва грали в більбоке. Окрім пана Фенса, до мене приходили ще дивніші гості. Приходять до мене пішки якісь двоє, ведучи своїх мулів, нав’ючених невеликим багажем, зупиняються в готелі, самі чистять своїх мулів і просять дозволу відвідати мене. З зовнішнього вигляду цих погоничів мулів прийняли за контрабандистів, і незабаром рознеслася чутка, що до мене в гості прийшли контрабандисти. Але як тільки вони заговорили зі мною, я переконався, що це люди іншого ґатунку. Не будучи контрабандистами, вони легко могли виявитися шукачами пригод, і це змушувало мене якийсь час триматися з осторогою.

Але мої гості швидко мене заспокоїли. Один з них був пан де Монтобан, прозваний графом де ля Тур дю Пен, дворянин з Дофіне; другий – пан Дастьє, з Карпантра, колишній військовий; він заховав свій орден Святого Людовіка в кишеню, оскільки не мав можливості відкрито носити його. Обидва ці добродії відзначалися люб’язністю і дотепністю; розмова з ними була приємна і цікава; їхній спосіб подорожувати, що так добре відповідав моїм смакам і так мало – смакам французького дворянства, викликав у мені певну симпатію до них, а подальші стосунки з ними тільки зміцнили це почуття. Наше знайомство на цьому не скінчилося, воно триває і тепер, і вони кілька разів навідували мене, але вже не пішки, – це годилося тільки спершу. Та чим більше бачив я цих добродіїв, тим менше спільного знаходив у наших принципах і тим більше переконувався, що мої книги їм чужі і що немає справжньої приязні між нами. Чого ж вони хотіли від мене? Навіщо прийшли в такому вбранні? Чому залишалися по декілька днів? Навіщо приїжджали кілька разів? Чому так прагнули відвідати мене? Тоді я не ставив собі цих запитань, але згодом вони часто спадали мені на думку.

Моє серце, зворушене увагою цих людей, віддавалося їм несвідомо, особливо Дастьє, відвертіший характер якого дуже мені подобався. Я навіть листувався з ним і, бажаючи надрукувати свої «Листи з гори», подумував звернутися до нього, щоб обдурити тих, хто чекав пакета з моїм рукописом на шляху до Голландії. Дастьє багато і, можливо, з певною метою розповідав мені про свободу друку в Авіньйоні і пропонував мені свої послуги на випадок, якщо я захочу щось там опублікувати. Я зрадів цій пропозиції і послав йому поштою перші свої зошити. Протримавши їх у себе досить довго, Дастьє нарешті повернув їх мені, повідомляючи, що жоден видавець не наважується їх надрукувати. Я змушений був звернутися до Рея, передбачливо висилаючи йому свої зошити не інакше, як один за одним, і не розлучаючись із наступним,

1 ... 204 205 206 ... 235
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сповідь"