Читати книгу - "Дім, в якому…"

class="p1">Я так і не зрозумів, сів Ральф чи залишився стирчати біля драбини.

— Ну що ж... — Чорний витримав паузу, неначе боявся, що його знову переб’ють, — ...у казках іноді трапляються добрі феї і таке інше. У мене не бозна-яка цікава казка, але фея теж є. І не одна. Здається, їх дві. Та ще двійко, як би точніше висловитися... феїв, чи що? Загалом, у них є водійські права, і вони запропонували мені свою допомогу...

Усі зааплодували, а я почав думати, хто такі ці четверо фей, звідки вони взялися і навіщо їм допомагати Чорному. Що довше я про них думав, то менше мені це подобалося. Їм нізвідки було взятися, вони могли взятися лише з Зовнішності, а я точно знав, що в Зовнішності безкорисливі феї давно перевелися.

Захотілося терміново обговорити це питання з Чорним, але для цього треба було дочекатися перерви. Наразі Табакі виліз на драбину для оголошення.

— Не всі наші правила відомі гостям, — заволав він. — Тому я про всяк випадок їх перерахую. Будь-хто з присутніх має право задати оповідачеві одне запитання. Тільки одне! Бажано наприкінці, не перериваючи розповіді. Репліки дозволені, але не схвалюються. Вигуки з місць заборонені! Переміщення теж! Для переміщень передбачені перерви. Будь-хто, хто порушить ці правила надалі, буде виставлений за двері, незважаючи на закони гостинності! Усім усе зрозуміло?

Виголошуючи цю промову, Табакі репетував дедалі голосніше й дедалі сильніше розгойдував драбину, так що під кінець мало не шугонув з неї наниз. Шуму від нього було куди більше, ніж від Ральфа, але ніхто не вважав це порушенням правил.

Я безперервно думав про автобус, про те, чим насправді обернулися жартики про нього, і про те, як розлютився Р Перший; тепер він, чого доброго, вирішить, що я знав правду, але спеціально писав у щоденнику всякі нісенітниці, щоб його заплутати. Я так поринув у ці думки, що пропустив початок казки Лорда.

Вона взагалі-то теж не була подібна на казку. Лорд розповідав про те, як жив у якомусь маленькому містечку, чим там займався і як заробляв собі на життя. Зрозуміло було, що все в цій історії — вигадка, але разом із тим відчуття, що розказує він про щось, що відбувалося насправді, не полишало. Тільки кінець цієї казки виявився казковим, і то якось відразу й аж занадто, так наче Лордові набридло напружуватися, придумуючи, що там буде далі, й виплутувати свого героя з клопотів. Там навіть Сліпий з’явився в кінці, на мою думку, абсолютно недоречно.

Далі розповідав Валет. Більше грав, ніж розповідав, і його казка була абсолютно в дусі казки Лорда. Теж якесь місто й пошуки заробітку, тільки в нього все виходило веселішим, може тому, що він, доки говорив, переграв весь свій репертуар. Вплітаючи його в оповідь.

Після казки Валета Табакі нарешті оголосив перерву. Я думав, що на час перерви засвітять настінні лампи, проте помилився. Ми залишилися сидіти напотемки, і я не ризикнув злізти з ліжка. Чорний кудись пересів, з мого місця його більше не було видно. Табакі ввімкнув магнітофон. Навколо бубоніли й перешіптувалися, обговорюючи почуте. Знизу нам передали тарілку з бутербродами, я взяв собі один і передав тарілку Лері.

— Відпад, тотальний відпад! — бурмотів Лері. — Ні, ну ви чули їх, га? Це ж треба, щоб отак, просто в лоб...

Я сказав, що не знаю, як щодо просто в лоб, а мені особисто історії минулих Ночей Казок подобалися більше. Вони були більш казковими.

— Отож-бо й воно, — промимрив Лері, вгризаючись у бутерброд. — І я про це...

— Тоді чому сьогодні відпад? — запитав я.

— От саме тому. З цієї, власне, причини.

Я вирішив, що тільки гаю з ним час, і запитав у Русалки зі Спицею, що вони про все це думають.

— Я — нічого, — пискнула Спиця. І повторила кілька разів, на випадок, якщо я не зрозумів: — Нічого, нічого, нічого...

— А мені сподобалася казка Лорда, — сказала Русалка мрійливо. — Дуже гарна.

Я не бачив виразу її обличчя, але чітко його собі уявив.

— Про Чорноліс...

— Про що? — перепитав я.

— Чорноліс. Те місто так називалося. Ти забув?

Може, Лорд про це і згадав. На самому початку, коли я слухав неуважно. У кожному разі, крім назви, у тому місці нічого гарного не було.

— «Лос-Анджелес» звучить крутіше! — втрутився Лері.

— А як вам сподобалася казка Чорного?

Я спеціально назвав казкою те, що зовсім не було казкою. Мені хотілося, щоб хтось із них сам про це сказав. Але Русалка тільки зітхнула, Спиця пробурмотіла, що це було мило, а Лері зачмакав ще енергійніше.

— Мило? Ти вважаєш, це було мило?

Спиця пригорнулася до Лері, замість відповіді вони почали цілуватися, хоча Лері навряд чи встиг дожувати свій бутерброд.

— Не переживай, — шепнула мені Русалка. — Насправді все не так страшно.

Я спробував пояснити їй, що мені не подобається в цій історії з автобусом. Русалка кивала й дуже уважно слухала, але мені здалося, тільки для того, щоб мене заспокоїти.

Табакі оголосив, що перерва закінчена, і я тут же думати забув про автобус, бо наступним оповідачем виявилася жінка з кемпінгу.

Вона, мабуть, соромилася. Говорила дуже тихо і не стала видиратися на драбину. Казкою її розповідь не назвала б навіть людина, яка не чула в дитинстві жодної казки.

Вона розповіла про себе — п’ятдесят сім років, незаміжня, бездітна, без шкідливих звичок. Про свою професію — ветеринар, що спеціалізується на великій рогатій худобі. І про свої численні хвороби, назв яких я не запам’ятав. Виглядала вона міцною, і я трохи здивувався, що в неї виявилося стільки різних хвороб. Потім вона розповіла, як стала членом якоїсь секти, що групувалася навколо Ангела, як їй там було добре, як вона зрозуміла, що знайшла нарешті своє місце в житті, та як Ангел, котрий мав вигляд ніжного отрока, зцілив її від усіх болячок — «єдиним дотиком своєї ангельської долоні».

Потім вона почала розказувати про спільні недільні моління й інші принади їхнього життя, і мене ця історія почала поступово доймати, тому що з цього місця вона заговорила співучо та якось не по-людськи, неначе проповідуючи, а мене від таких речей нудить, якщо чесно.

Ангела опікав Святий Старець, він же, як я зрозумів, дер із тих, які «долучилися до благодаті», гроші. А потім Старець раптом помер, і на цьому їхня радість закінчилася. Ангела тут же забрали недобрі люди, які видавали себе за його батьків, община розпалася. Правда, не до кінця, бо багато хто настільки прагнув долучення, що вони вирішили відшукати й звільнити свого Ангела. Їм випали нелегкі випробування. Їх переслідували, називали фанатиками, заарештовували й піддавали примусовому лікуванню.

Голос розповідачки в цьому місці затремтів і навіть трішки зірвався, і я виразно уявив, як чоловік у камуфляжі зціплює їй плече, а вона накриває його руку своєю та заспокійливо поплескує, мовляв, «усе гаразд, я дам собі раду». Іноді я абсолютно не контролюю своєї уяви, але в їхньому випадку мені навіть соромно не стало, надто вже вони були несправжніми. Неначе самі себе придумали.

Загалом, вони свого Ангела таки знайшли. Ось ці — найфанатичніші. Нагородою за їхню мужність і стійкість стало те, що двом із них явилося одкровення.