Читати книгу - "Дім, в якому…"

Вони на власні очі бачили, як Ангел вознісся.

— Свідчу! — голосно вклинився в розповідь чоловік, і Русалка поряд зі мною здригнулася від несподіванки.

— Обійнятий світлом і полум’ям, меч Господній пронизав небеса й повернувся назад падаючою зіркою! — повідомила нас жінка. — Чи не означає це, що його послали до нас, до тих, хто звик іти за ним, щоб він нас очолив?

Вона замовкла.

Усі навколо теж мовчали.

— Який жах! — шепнула Спиця.

Я нічого не відповів. Мені також було страшно. Я нарешті склав два і два й отримав чотири. Збагнув, про якого ангела йшлося. Зрозумів, чому вони стали табором упритул під Домом і чому зараз сидять на ліжку Македонського.

«Він працював Ангелом, і це його дістало», — прозвучав у мене у вухах голос Сфінкса.

Я похопився, що весь тремчу. Адже я був там, зовсім поряд, коли він вознісся, «обійнятий світлом і полум’ям». Якби я ще тоді знав, що це «меч Господній пронизує небеса», — може, також поголився б наголо і став би «долученим до благодаті». Я в ту мить був доволі близький до чогось такого. Дивно, як усе легко і швидко забулося, тобто не забулося, звичайно, а кудись заховалося. Кудись, куди, напевне, всі нормальні люди ховають таке, чого не здатні собі пояснити, щоб не з’їхати з глузду.

А ще я раптом збагнув, що декому з тих, хто сидить у цій кімнаті, зараз набагато гірше, ніж мені, бо якби це за мною прийшли Долучені, щоб я їх очолив, я б, напевно, відразу повісився. Навіть якби був ангелом.

На наступних розповідях я вже не міг зосередитися. Я їх слухав, звичайно, але не сприймав по-справжньому, не заглиблювався у зміст, хоча й намагався. Там багато чого крилося, в цих історіях, усі вони були з секретом, і навіть оті найказковіші, це я вже зрозумів, але однаково не міг змусити себе слухати так, як слухали інші. І річ навіть не в бритоголових. Просто я надто втомився, а від пітьми, духоти й запаху воску ця втома перетворилася на якесь сонне заціпеніння. Деякі історії повторювалися в деталях, у деяких фігурували одні й ті самі персонажі, а в декотрих спільним було місце дії. Напевно, відстежувати ці зв’язки було б цікаво, якби б не сонне очманіння, що навалилося на мене.

Під час перерви я вирішив пересісти абикуди, де легше дихатиметься й важче дріматиметься, і, як дурень, зліз із ліжка. На моє місце тут же хтось втиснувся, а я про своє рішення моментально пошкодував. Повзати по підлозі було неможливо. Там, де ніхто не сидів, хто-­небудь лежав, а там, де не сиділи й не лежали, виявлялися чиїсь наплічники. Свічки майже догоріли та радше чаділи, ніж світили. Я не проповз і двох кроків ходячого, як втрапив у тарілку з рештками бутербродів, стукнувся головою об ніжку ліжка та вдарив Білопуза, який саме в цю мить зліз саме з цього ліжка. Потім на мене самого хтось наступив. Я зрозумів, що краще чимшвидше вилізти на найближче ліжко, поки мене не затоптали, проте на найближчому не виявилося місця. Там сидів Валет зі своєю гітарою, здається, Пугач, і ще хтось, захований за наплічником. Цей хтось сказав:

— Е-е, куди? Тут і так тісно!

І я поповз далі.

Протягом наступних трьох хвилин на мене наступили, напевно, разів зо двадцять, так що до кінця перерви на мені не було живого місця — суцільні синяки. Зате коли Табакі оголосив, що перерва закінчена, і всі розсілися, хтось увімкнув китайський ліхтарик — лише один, але для мене й це стало порятунком. Я відразу знайшов собі місце. Потім, правда, виявилось, що біля Стервожера (до нього ніхто ніколи не підсідав настільки впритул), але мені вже було однаково.

Ангел розповів про зачарований будиночок, який переміщається. Руда розповіла про те ж таки містечко, про яке допіру розповідав Лорд, і про самого Лорда.

Після цього я якийсь час взагалі нікого не слухав, бо між мною і Стервожером втиснувся Лорд і зашептав щось Стервожерові на вухо, а потім зняв із себе якусь нашийну підвіску й передав йому. А Стервожер — я просто очам своїм не повірив — раптом розплакався. Тобто очам би я не повірив у кожному разі, але я сидів майже впритул до нього, а він так трясся та схлипував, що помилитися було неможливо. Я не знав, куди подітися. Потім стало ще гірше, бо він раптом обійняв Лорда, продовжуючи плакати, а плакав він так, що ніби аж задихався, боляче було слухати. Лорд теж обійняв його й міцно тримав, поки Стервожер не заспокоївся, і, здається, йому було наплювати, що про них подумають, хоча зрозуміло, що можна подумати, коли бачиш таке. Я, звичайно, нічого такого не подумав, але страшно рознервувався через те, що інші подумають напевне. Дракон та всі решта, які хоч і сиділи трохи далі, але все одно занадто близько. Особливо образливо було через те, що я відразу збагнув: між Стервожером і Лордом відбулося щось важливе, сумне та водночас радісне, щось таке, про що не говорять уголос, і через що можна тільки засміятися або заплакати, як заплакав Стервожер.

Казка Рудого

У світі, про який піде мова, Смерть приходила до людей у подобі хлопця або дівчини.

Дівчина була бліда та чорноволоса. Хлопець — рудий. Дівчина була сумна, хлопець — веселий. Так повелося на тому світі з давніх часів.

Їх боялися або нетерпляче чекали. Їх згадували в молитвах, благаючи відстрочити або прискорити кінець. Їхні зображення зустрічалися на ворожильних картах і старовинних гравюрах. Мало хто замислювався над тим, скільки їх насправді. Вважалося, що Смерть одна, у двох подобах. Ніч і день, світло й тінь.

А насправді їх було багато. Вони були майже богами, володіли безліччю чудових здібностей і були нестерпно самотні. Іноді вони втікали в інші світи, щоб зустріти там уже свою смерть. Іноді вони навіть народжувалися в інших світах. Народжувалися зав­жди мертвими — і через якийсь час оживали. Якщо їм це вдавалося. Такі втікачі вже не були справжніми посланцями смерті. Їхні здібності притуплювалися. Вони ставали нешкідливими або несли смерть допіру вві сні.

Розпізнати їх серед інших можна ось як: у них красиві голоси, вони добре танцюють і знають безліч чужих секретів. Вони дуже ледачі, жодній справі не віддаються до кінця, дівчата не вміють сміятися, а хлопці — плакати. Вони ховають очі, довго сплять і не їдять яєць, бо у своєму світі вилуплювалися саме з них.

Казка Табакі

Живе-поживає на світі дивовижний дідок. Живе він у потаємному місці. Місце оте важко знайти, а ще важче відшукати в тому місці дідка. У нього є безліч будинків, а може, це один і той же будинок, інакший для кожного, хто заходить. Іноді дім оточений садом, іноді він стоїть у чистому полі, іноді — на березі ріки, і виглядає він по-різному, лише часом повторюючи первісний вигляд. Буває і так, що ніякого будиночка немає, а дідок мешкає в якійсь одній кімнатчині багатоквартирного будинку. Траплялося й так, що на житло він обирав дупло трухлявого дерева.

Тому знайти його вкрай нелегко. Ніхто з тих, котрі побували у нього в гостях, не зуміє описати його домівку комусь іншому, не зможе вказати туди дорогу й пояснити, як до дідка потрапити. Охочих багато, але знаходять потрібне місце