Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я зробив безневинне личко.
— А хіба воно не завжди так? — я зберігав спокійне обличчя, хоча подумки приготувався до чергового вибуху.
Вона ж просто сиділа.
— я Фелуріян.
Вона не просто назвала своє ім’я. Вона зробила заяву. Вона гордо підняла прапор.
Я на мить вдивився їй у вічі, а тоді зітхнув і опустив погляд на свою лютню.
— Вибач за пісню. Не хотів тебе образити.
— вона була прекрасніша за захід сонця, — заперечила Фелуріян майже зі сльозами в голосі. — але… милі? — це слово здавалося їй гірким.
Я повернув лютню до футляра.
— Вибач. Я не можу виправити її без якоїсь основи для порівняння… — зітхнув. — А шкода, гарна була пісня. Її співали б тисячу років, — у моєму голосі добре відчувався жаль.
Обличчя Фелуріян проясніло, неначе їй блиснула думка, а тоді її очі примружилися, перетворившись на щілини. Вона поглянула на мене так, ніби намагалася прочитати якийсь напис усередині моєї голови.
Вона знала. Знала, що я перетворив незакінчену пісню на викуп. Негласні думки були очевидні. Якщо я не піду, то ніколи не зможу закінчити пісню. Якщо я не піду, ніхто й ніколи не почує цих прекрасних слів, які я створив для тебе. Якщо я не піду й не скуштую плодів, які можуть запропонувати смертні жінки, то ніколи не дізнаюсь, яка ти вправна насправді.
Там, серед подушок, під вічним сутінковим небом, ми з Фелуріян пильно дивились одне на одного. Вона тримала одного метелика, а моя рука лежала на гладенькій деревині моєї лютні. Навіть двоє лицарів у обладунках по різні боки кривавого поля не змогли б дивитись один на одного так уважно, як дивились одне на одного ми.
Фелуріян заговорила — повільно, оцінюючи мою реакцію.
— якщо ти підеш, то закінчиш її? — Я спробував зобразити подив, але це її не обманювало. Я кивнув. — повернешся до мене й заспіваєш її?
Мій подив став щирим. Я не думав, що вона цього попросить. Я знав, що вдруге піти буде неможливо. Завагався, але зовсім ненадовго. Пів буханця — це краще, ніж жодного. Я кивнув.
— обіцяєш? — кивнув іще раз. — обіцяєш із поцілунками? — вона заплющила очі й закинула голову назад, подібна до квітки, що ніжиться на сонечку.
Життя надто коротке, щоб відмовлятися від таких пропозицій. Я наблизився до Фелуріян, підтягнув її оголене тіло до свого й поцілував її так добре, як тільки дозволяв мій обмежений практичний досвід. Виглядало на те, що вийшло досить добре.
Коли я відсторонився, вона поглянула на мене й зітхнула.
— твої поцілунки — наче сніжинки в мене на губах, — відкинулася на подушки, сперши голову на одну руку. Її вільна рука м’яко торкнулася моєї щоки.
Сказати, що вона була прекрасна, — це таке жахливе применшення, що мені й близько його не виправити. Це я усвідомив за останні кілька хвилин, коли Фелуріян не намагалася змусити мене себе жадати, принаймні в якомусь надприродному розумінні.
Вона легенько ковзнула губами по моїй долоні й відпустила її. А тоді застигла, лежачи й уважно стежачи за мною.
Мені це лестило. Я й досі знаю лиш одну відповідь на запитання, сформульоване так ґречно. Я нагнувся, щоб її поцілувати. А вона, сміючись, прийняла мене в обійми.
Розділ дев’яносто дев’ятий. Магія іншого штибу
На той час я встиг зажити сякої-такої слави.
Ні, це не зовсім так. Краще сказати, що я здобув певну славу. Я зумисне тягнувся до неї. Добивався її.
Три чверті історій, які розповідають про мене в Університеті, були сміховинними чутками, які я сам і пустив. Я розмовляю вісьмома мовами. Бачу в темряві. Коли мені було три дні, мати повісила мене в кошику на горобині при світлі повного місяця. Тієї ночі якась фея наклала на мене потужні чари, щоб я завжди лишався в безпеці. Так мої очі з блакитних стали зеленими, як листя.
Розумієте, я знав, як діють історії. Ніхто не вірив, що я віддав пригорщу власної свіжої крові демонові в обмін на алар, подібний до клинка з рамстонської сталі. Та все ж я був найкращим дуелянтом серед студентів Дала. Якщо мені щастило, я міг здолати двох із них одночасно.
Ця нитка правди проходила крізь усю історію, зміцнювала її. Тож, навіть не вірячи в неї, її можна було розповісти ошелешеному першачкові, який трохи випив, просто щоб подивитися на його обличчя, просто для сміху. А якщо ви самі вже спожили чарочку чи три, то могли замислитись…
Отак і ширились історії. І так моя дуже скромна слава зростала, принаймні в Університеті.
Було й кілька правдивих історій. Тих часток моєї слави, які я здобув чесно. Я врятував Фелу з полум’яного пекла. Мене шмагали перед юрбою, а з мене ніяк не текла кров. Я покликав вітер і зламав руку Емброузу…
Та все ж я знав, що моя слава — це плащ, зітканий із павутиння. Це казкова нісенітниця. На світі немає демонів, які торгуються за кров. Немає фей, які готові допомогти й надають чари. А ще я, хоч і міг прикидатися, знав: я не Таборлін Великий.
Такі були мої думки, коли я прокинувся в обіймах Фелуріян. Якийсь час я тихо лежав серед подушок, поки вона легко тримала голову в мене на грудях, обережно перекинувши ногу через мою. Поглянувши крізь дерева на сутінкове небо, я усвідомив, що не впізнаю зірок. Вони були яскравіші, ніж у смертному небі, утворювали незнайомі сузір’я.
Лише тоді до мене дійшло: моє життя пішло в новому напрямку. Досі я грався в юного Таборліна. Оточував себе брехнею, вдаючи казкового героя.
Однак тепер прикидатися було безглуздо. Те, що я зробив, дійсно було варте історії, не менш дивної й чудової за будь-яку оповідку про самого Таборліна. Я пішов за Фелуріян до Фею, а тоді здолав її чарами, яких не міг пояснити, а тим паче — опанувати.
Тепер я почувався інакшим. Якимось твердішим. Не можна сказати, що старшим. Не мудрішим. Але я знав те, чого досі не знав. Знав, що фейрі реальні. Знав, що їхня магія реальна. Фелуріян може зламати людський розум поцілунком. Її голос може керувати мною, наче смикаючи за ниточки маріонетки. Тут я міг дечого навчитися. Дечого дивного. Дечого потужного. Дечого таємного. Того, чого, можливо, більше ніколи не матиму шансів навчитися.
Я обережно звільнився від сонних обіймів Фелуріян і пішов до ставка неподалік. Плюснув на обличчя води й кілька разів зачерпнув її в пригорщу, щоб попити.
Я оглянув рослини, що зростали край води. Зірвав трохи листя й пожував його, роздумуючи, як порушити цю тему в розмові з Фелуріян. М’ята освіжила моє дихання.
Коли я повернувся до шатра, Фелуріян стояла при вході, проводячи блідими пальцями крізь довге темне волосся.
Я передав їй фіалку, темну, як її очі. Фелуріян усміхнулася мені та з’їла її.
Я вирішив порушити тему обережно, щоб, бува, не образити Фелуріян.
— Я тут думав, — обережно заговорив я, — чи не бажала б ти мене повчити.
Вона простягнула руку й лагідно торкнулася мого обличчя збоку.
— солодкий дурничку, — з любов’ю промовила Фелуріян. — хіба ж я ще не почала?
Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
