Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

відчув, як у моїх грудях здійнявся захват, вражений тим, що це може бути так просто.

— Чи готовий я до наступного уроку? — запитав.

Її усмішка поширшала, і вона зміряла мене поглядом, прикривши таємничі очі повіками.

— чи готовий ти?

Я кивнув.

— ти завзятий, це добре, — промовила Фелуріян. У її ніжному голосі вчувалася весела нотка. — тобі властиві певна тямущість і природна вправність. але потрібно багато чого навчитися, — вона з украй серйозним обличчям зазирнула мені в очі. — я не допущу, щоб ти мене осоромив, пішовши жити поміж смертних.

Фелуріян узяла мене за руку й затягнула до шатра. Показала жестом:

— сядь.

Я сів на подушку так, що моя голова опинилася на одному рівні з її гладеньким животом. Її пуп страшенно відвертав увагу.

Фелуріян поглянула на мене згори вниз. Обличчя в неї було горде й воістину королівське.

— амоуен, — проказала вона, розчепірила пальці на одній руці та зробила цілеспрямований жест. — це ми називаємо «тихий олень». простий урок для початку, і я сподіваюся, що він припаде тобі до душі.

Тут Фелуріян усміхнулася, позирнувши на мене старими муд­рими очима. А я навіть швидше, ніж вона відштовхнула мене назад на подушки й заходилася кусати збоку мою шию, усвідомив: вона збирається навчати мене не магії. А якщо й магії, то це магія іншого штибу.

Хоча це була не та наука, яку я сподівався вивчати під її проводом, можна спокійно сказати, що я не був геть розчарований. Навчання мистецтва кохання з Фелуріян значно перевершувало будь-яку програму, яку пропонував Університет.

Я зараз говорю не про енергійне борюкання, яке більшість чоловіків — і, на жаль, жінок — уважає за кохання. Хоча піт і енергійність у цьому ділі приємні, Фелуріян привернула мою увагу до менш помітних деталей. Якщо вже я подамся у світ, сказала вона, я не повинен осоромити її, ставши невдатним коханцем, тож вона постаралася показати мені чимало всякого.

Ось дещо з цього в її формулюваннях. Закріплений зап’ясток. Зітхання до вуха. Пожирання шиї. Розтягування губ. Цілування шиї, пупа і, як висловилася сама Фелуріян, жіночої квітки. Поці­лунок-дихання. Поцілунок-пір’їнка. Поцілунок-сходження. Безліч різних видів цілунків. Стільки, що й не запам’ятаєш. Можливо.

Набирання води з колодязя. Тріпотлива долоня. Пташиний спів уранці. Довкола місяця. Гра у плющ. Заляканий заєць. Із самих тільки назв можна було б укласти книжку. Але зараз, гадаю, це недоречно. Тож горе світові.

***

Я не хочу сказати, ніби ми проводили кожну годину в забавах. Я був молодий, а Фелуріян — безсмертна, та два тіла не можуть витримати геть усього. Решту часу ми розважалися в інші способи. Ми плавали та їли. Я грав пісні для Фелуріян, а вона танцювала для мене.

Я обережно поставив Фелуріян кілька запитань про магію, не бажаючи образити її вивідуванням її таємниць. На жаль, її відповіді мало що пояснювали. Магія давалася їй так само природно, як дихання. З таким самим успіхом можна було б запитати фермера, як проростає насіння. Її відповіді були якщо не безнадійно легковажними, то дивовижно загадковими.

Та все ж я продовжував питати, а вона відповідала як могла. І час від часу я відчував маленький спалах розуміння.

Однак більшу частину часу ми проводили за оповідками. У нас було так мало спільного, що ми не могли ділитися між собою нічим, окрім оповідок.

Можна подумати, ніби в цьому ми з Фелуріян не будемо рівнею. Вона була старша за небо, тоді як мені ще не було й сімнадцяти.

Однак Фелуріян не була такою скарбницею історій, як можна подумати. Сильна й розумна? Безперечно. Енергійна та прекрасна? Однозначно. Але дару оповідача серед її численних обдарувань не було.

Я ж належав до едема ру, а ми знаємо всі історії на світі.

Тож я розповів їй «Привида й панну Гуску». Розповів «Тема й лопату мідника». Розповідав їй про лісорубів, про вдовиних дочок, про метикуватість хлопчаків-сиріток.

За це Фелуріян розповідала мені історії людців: «Руку в серці перлини», «Хлопця, який пробіг посередині». У фейрі є свої легендарні персонажі: Мейвін Мовби-Людина, Алавін Уселице. Фелуріян, як не дивно, ніколи не чула про Таборліна Великого чи Орена Велсітера, однак знала, хто такий Іллієн. Я пишався тим, що один з едема ру здобув місце в оповідках, які розказують одне одному фейрі.

Я не забував, що сама Фелуріян може володіти й відомостями про амірів і чандріян, яких я шукав. Наскільки ж приємніше було б дізнатися правду від неї, а не порпаючись без кінця у старезних книжках серед запилюжених кімнат?

На жаль, Фелуріян виявилася не такою золотою жилою відомостей, як я сподівався. Вона знала перекази про амірів, але їм були тисячі років.

Коли я запитав її про амірів ближче до сьогодення, запитав про церковних лицарів і сірідів із їхніми кривавими татуюваннями, вона лишень розсміялася.

— амірів-людей ніколи не було, — заявила вона, негайно відмахнувшись від цієї думки. — ті, про кого ти говориш, скидаються на дітей, що вбираються в одяг своїх батьків.

Хоча такої реакції можна було очікувати від інших, у виконанні Фелуріян вона вселяла особливу зневіру. І все-таки приємно було знати, що я не помилявся: аміри існували задовго до того, як стали лицарями тейлінської церкви.

А тоді, позаяк з амірами все було безнадійно, я спробував підштовхнути її до чандріян.

— ні, — промовила вона, дивлячись мені просто в очі та тримаючи спину прямо. — про сімох я не говоритиму.

В її м’якому голосі не відчувалося наспівної примхливості. Або грайливості. Її тон не допускав обговорень чи торгу.

Уперше від нашого конфлікту на початку я відчув, як мене накриває крижаний страх. Вона була така струнка і прекрасна, що забути, хто вона насправді, було дуже легко.

І все ж я не міг так просто відпустити цю тему. Це була можливість із тих, які буквально випадають раз у житті. Зумівши вмовити Фелуріян розповісти мені бодай часточку з того, що їй відомо, я міг дізнатися те, чого міг не знати більше ніхто на світі.

Я нагородив її найчарівливішою своєю усмішкою та вдихнув, щоб заговорити, але не встиг вимовити ні слова: Фелуріян нахилилася вперед і поцілувала мене у вуста. Губи в неї були м’які й теплі. Її язик торкнувся мого язика, а тоді вона грайливо вкусила мене за нижню губу.

Коли вона відірвала вуста від моїх вуст, я був засапаний, а серце в мене калатало. Вона поглянула на мене темними очима, сповненими ніжної солодкості. Приклала долоню до мого обличчя, торкнувшись моєї щоки ніжно, наче квітки.

— милий мій любчику, — проказала вона. — якщо ти ще раз запитаєш у цьому місці про сімох, я видворю тебе звідси. байдуже, твердо ти питатимеш чи лагідно, чесно чи з умислом. якщо ти спитаєш, я прожену тебе звідси батогом із терня та змій. я гнатиму тебе поперед себе, закривавленого й заплаканого, й не зупинюся, доки ти не загинеш або не втечеш із фею.

Говорячи, вона не відривала від мене погляду. І хоча я сам не відводив погляду й не бачив, як вони змінились, її очі вже не здавалися м’якими від обожнювання. Вони були темні, наче грозові хмари, тверді, як лід.

— я не