Читати книгу - "Ім’я вітру"

особисту неприязнь до мене вирішив публічно посміятися з мене, а тоді вкрасти й знищити єдину цінну річ, якою я володів.

Чи так має поводитися член Аркануму? Чи таку ментальність ви бажаєте заохочувати серед інших ре’ларів? Чи схвалюєте ви в студентах, які прагнуть стати арканістами, такі риси, як дріб’язкова підлість і злість? Востаннє арканіста спалили двісті років тому. Якщо ви успішно надаватимете ґілдери таким обмеженим дітям, як він, — я показав на Емброуза, — цьому тривалому миру та безпеці за якихось кілька років настане кінець.

Це на них вплинуло. Я зрозумів це по їхніх обличчях. Біля мене нервово засовався Емброуз, кидаючи погляд то на одне обличчя, то на інше.

За мить тиші Ректор розпочав голосування.

— Хто за тимчасове виключення ре’лара Емброуза?

Руку підняв Арвіл, а за ним — Лоррен, Елодін, Елкса Дал… На мить усі напружилися. Я поглянув спершу на Кілвіна, а тоді — на Ректора, сподіваючись побачити, що хтось із них теж підніме руку.

Мить минула.

— Скаргу не задоволено.

Емброуз видихнув. Я засмутився зовсім трохи. Власне кажучи, я серйозно здивувався тому, наскільки далеко зміг зайти й без цього.

— А тепер, — вимовив Ректор, наче готуючись до великого зусилля, — скарга на е’ліра Квоута у зв’язку зі зловживанням.

— Від чотирьох до п’ятнадцяти ударів одинарним батогом та обов’язкове відрахування з Університету, — проказав Лоррен.

— Бажана кількість ударів?

Емброуз повернувся в мій бік. Я бачив, як крутяться шестерні в нього в голові: він намагався обчислити, наскільки велику ціну може з мене вимагати, щоб майстри при цьому все-таки проголосували на його користь.

— Шість.

Я відчув, як усередині мене заліг свинцевим тягарем страх. Батоги мене нітрохи не лякали. Я б і два десятки витримав, щоб тільки мене не відрахували. Якщо мене викинуть з Університету, моє життя скінчиться.

— Ректоре, — подав голос я.

Він кинув на мене втомлений добродушний погляд. Його очі говорили, що він розуміє, але не може не довести справу до очевидного кінця. Лагідний жаль у його погляді мене злякав. Він знав, що зараз станеться.

— Так, е’ліре Квоуте?

— Можна мені дещо сказати?

— Ви вже висловилися на свій захист, — твердо відповів він.

— Але я навіть не знаю, що накоїв! — вибухнув я, втративши спокій через панічний жах.

— Шість ударів батогом і відрахування, — продовжив Ректор офіційним голосом, не звернувши уваги на мій сплеск емоцій. — Усі згодні?

Гемм підняв руку. За ним підняли руки Брандер і Арвіл. Мені обірвалося серце: я побачив, як підняли руки Ректор, Лоррен, Кілвін і Елкса Дал. Останнім був Елодін, який ліниво всміхнувся й помахав пальцями піднятої руки, ніби прощаючись. Усі дев’ять рук проти мене. Мене мали відрахувати з Університету. Моє життя скінчилося.

Розділ вісімдесят шостий

Сам вогонь

— Шість батогів і відрахування, — важко проказав Ректор.

«Відрахування, — байдуже подумав я, так, наче ще ніколи не чув цього слова. — Відраховувати — рахуючи, відділяти, відокремлювати частину кого-, чого-небудь». Я відчував, як Емброуз аж світиться від задоволення. На мить мені стало лячно, що мені там-таки, привселюдно стане страшенно зле.

— Чи виступає хтось із майстрів проти цього заходу? — за традицією запитав Ректор, тим часом як я дивився на свої ноги.

— Я виступаю, — цей захопливий голос міг належати тільки Елодіну.

— Усі за затримання відрахування?

Я знову підняв очі й побачив руку Елодіна. Елкси Дала. Кілвіна, Лоррена, Ректора. Усі руки, крім Геммової. Я мало не розсміявся від шоку та звичайної несподіванки. Елодін ще раз обдарував мене своєю хлоп’ячою усмішкою.

— Відрахування скасовано, — твердо оголосив Ректор, і я відчув, як біля мене зблиснула й згасла втіха Емброуза. — Чи є ще якісь запитання? — у Ректоровому голосі я помітив якусь дивну нотку. Він чогось очікував.

Заговорив Елодін.

— Пропоную підвищити Квоута у званні до ре’лара.

— Усі за? — усі, крім Гемма, одночасно підняли руки. — П’ятого підпарня Квоута підвищено до ре’лара. Поручитель — Елодін. Засідання закрито. — Він підвівся, відштовхнувшись від столу, і рушив до дверей.

— Що?! — заволав Емброуз, роззираючись навкруги так, ніби не міг визначитися, кого питає. Врешті-решт він кинувся слідом за Геммом, який хутенько виходив за Ректором і більшістю інших майстрів. Я помітив, що тепер він кульгав значно менше, ніж перед початком суду.

Зачудувавшись, я стояв там, як дурний, поки Елодін не підійшов до мене й не потис мені безвільну руку.

— Заплутався? — спитав він. — Ходи-но зі мною. Я все поясню.

Після тінистої прохолоди Порожнини яскраве денне світло шокувало. Елодін незграбно натягнув собі на голову мантію майстра. Під нею в нього була проста біла сорочка й досить сумнівні на вигляд штани, підперезані обтріпаною мотузкою. Я вперше побачив, що він босий. Його стопи згори відзначалися такою ж здоровою засмагою, як і руки та обличчя.

— Знаєш, що означає слово «ре’лар»? — невимушено спитав він мене.

— Воно перекладається як «мовець», — відповів я.

— Ти знаєш, що воно означає? — Він зробив наголос на останньому слові.

— Та ні, — зізнався я.

Елодін глибоко вдихнув.

— Колись давно був собі Університет. Він був побудований на мертвих руїнах давнішого Університету. Він був не дуже великий, там було всього людей із п’ятдесят. Але це був найкращий Університет на багато миль довкола, тож туди приходили люди, навчалися і йшли. Там зібралася одна невелика група людей. Тих, чиї знання не обмежувалися математикою, граматикою та риторикою.

Вони заснували ще меншу групу в межах Університету. Її назвали Арканумом, і вона була дуже маленька й дуже таємна. В Арканумі діяла внутрішня система звань, і у званні підвищували за майстерність і тільки за майстерність. До цієї групи вступали, довівши своє вміння бачити речі такими, якими вони є насправді. Новачок ставав е’ліром, тобто прозорливцем. А як, на твою думку, ставали ре’ларами? — Він вичікувально поглянув на мене.

— Промовляючи.

Він засміявся.

— Правильно! — Він зупинився й повернувся до мене. — Але промовляючи що? — Його очі дивилися ясно й проникливо.

— Слова?

— Імена, — захоплено сказав він. — Імена — це форма світу, а той, хто здатен їх промовляти, — на шляху до влади. Тоді, на початку, Арканум був невеличким зібранням тих, хто розумів речі. Тих, хто знав потужні імена. Вони навчали нечисленних студентів, неспішно, обережно підштовхуючи їх до влади та мудрості. А також магії. Справжньої магії. — Він оглянув будівлі та юрби студентів. — У ті часи Арканум був міцним бренді. Зараз він — добряче розведене вино.

Я зачекав, доки не позбувся сумнівів у тому, що він закінчив.

— Майстре Елодін, що сталося вчора? — Я затамував подих і всупереч усьому почав сподіватися на