Читати книгу - "Бляшаний барабан"

таки лякало. Від муз треба триматися якомога далі, сказав я собі, а то цілунок музи може стати для тебе домашньою звичкою. Краще вже я поїду з художником Ланкесом, який своїй музі, коли вона хоче його поцілувати, дає лупки.

Щодо того, куди їхати, ми майже не дискутували. Мова могла йти лише про Нормандію. Ми хотіли побувати в бункерах між Каном і Кабуром. Бо там ми познайомились у війну. Ось тільки дістати візи виявилося не просто. Одначе про історії з візами Оскар не прохопиться й словом.

Ланкес — чоловік скупий. Наскільки марнотратно він розляпує фарби — щоправда, дешевенькі або в когось виканючені — на погано поґрунтованому полотні, настільки ж по-хазяйському він обходиться з паперовими й металевими грішми. Сиґарет Ланкес ніколи не купує, але курить одну по одній. Його скупість має системний характер, і я, щоб показати це, розкажу таке: як тільки хтось пригостить його сигаретою, він дістає з лівої кишені штанів десятипфенігову монету, хвилю потримає її в руці й ховає до правої кишені, де, залежно від того, яка пора дня, вже побрязкує більше чи менше таких монет. Курить він невтомно і якось, бувши в доброму гуморі, похвалився мені: «Я щодня накурюю собі марок дві!»

Ту ділянку з обваленим будинком у Веретені, яку Данкес придбав десь рік тому, оплатили чи, правильніше сказати, окурили своїми сигаретами його близькі й далекі знайомі.

З оцим Ланкесом Оскар і вирушив до Нормандії. Сіли ми на швидкий потяг. Данкес поїхав би, звісно, автостопом. Та коли вже й запрошував, і платив я, то довелося йому погодитись. Від Кана до Кабура ми діставалися автобусом. Уздовж дороги стояли тополі, за якими видніли, ховаючись за живоплотами, луги. Через білих корів із бурими латками цей краєвид нагадував рекламу молочного шоколаду. Щоправда, на лискучих обгортках не варто було б показувати й досі виразні сліди війни, що лишилися в кожному селі й псували його вигляд, зокрема й того сільця Бавен, де я втратив свою Розвіту.

Від Кабура ми берегом пішли до гирла Орна. Дощу не було. Нижче від Ле-Ома Данкес сказав:

— Ось ми й удома, хлопче! Дай сигаретку!

Переселяючи монету з кишені до кишені, він кивнув своєю завжди випнутою вперед вовчою головою на один із численних неушкоджених бункерів у дюнах. Потім підхопив своєю довгою лівицею заплічника, переносного мольберта й десяток підрамників, такою самою довгою правицею — мене й потяг до бетону. Оскар з речей мав барабана й валізку.

На третій день після нашого приїзду на Атлантичний вал (тим часом ми вимели з «Дори-7» нанесений вітром пісок, усунули огидні сліди закоханих парочок, які тут усамітнювались, поставили ящика, розіклали свої спальні мішки й надали так бункерові вигляду житла) Данкес приніс із берега пристойну тріску. Її дали художникові рибалки. Він змальовував у них човна, а вони втелющили йому рибину.

Бункера ми й досі називали «Дора-7», тож і не дивно, що, поки Оскар патрав тріску, думки його полинули до сестри Доротеї. Риб'яча печінка й молочко розлилися по обох його руках. Я чистив рибину, стоячи на сонці. Ланкес цим скористався й швиденько накидав акварель. Потім ми сиділи, сховавшись од вітру за бункером. Серпневе сонце зависло просто над його бетонною маківкою. Я почав нашпиговувати рибину зубочками часнику. Те місце, де доти було молочко, печінка й решта нутрощів, я набив цибулею, сиром і чебрецем, але молочко й печінку не викинув, а заклав цими двома делікатесами риб'ячого рота, розчепіривши його цитриною. А Ланкес знай щось винюхував в околицях, обходив, немовби вже новий власник, «Дору-4», «Дору-3» й віддаленіші бункери і повертався з дошками та чималими картонними аркушами, на яких потім малював. Дерево він кидав у вогонь.

Те невеличке багаття нам не важко було підтримувати цілий день, бо на березі що два кроки в піску стриміло винесене хвилями, пересохле й легке, мов пушинка, паліччя, відкидаючи тремкі тіні. Я примостив на вже розпечене вугілля шмат залізних балконних ґраток, які Ланкес відірвав десь на покинутій віллі, обмастив рибину оливковою олією й поклав її на гарячі, також намащені олією ґратки. Потому вичавав на рибину, що вже протріскувала, кілька цитрин і лишив її повільно — бо рибу підганяти не варто — умлівати.

Стіл ми спорудили з кількох порожніх відер, настеливши на них складену в кілька шарів толь, яка стриміла навсібіч. Виделки й бляшані тарілки ми привезли з собою. Щоб якось відвернути увагу Ланкеса — зголоднілий, мов чайка за стервом, він никав навколо рибини, що помаленьку доходила на жару, — я виніс із бункера свого барабана. Поклавши його на прибережний пісок, я почав вибивати дріб, раз у раз міняючи ритм, перекриваючи шум прибою і припливу, що саме починався. Я барабанив проти вітру: Бебрин фронтовий театр прийшов подивитися на бетон. Із Кашубії та в Нормандію. Вгорі на бункері Кіті з Феліксом, наші акробати, сплітались у вузол і знов розпліталися, декламували проти вітру — як і Оскар барабанив проти вітру — вірша, рефрен якого в самому розпалі війни провіщав наближення часів спокою і затишку.

А в п'ятницю — риба й розкішні омлети...

Ох, бідермаєре, де ти? —

декламувала Кіті зі своєю саксонською вимовою. А Бебра, мій мудрий Бебра, капітан пропагандистської роти, кивав головою, а Розвіта, моя Раґуна із Середземного моря, взяла кошика, з яким ми приїхали на пікнік, і накрила стіл просто на бетоні, на «Дорі-7»; і обер-єфрейтор Ланкес тоді теж їв білий хліб, пив шоколад і курив сигарети капітана Бебри...

— Чуєш, Оскаре! — повернув мене до дійсносте художник. — Ось що я мрію намалювати: як ти барабаниш. Слухай, дай сигаретку!

Я підвівся з-за барабана, пригостив свого супутника сигаретою, скуштував рибу й побачив, що вона вдалася: ніжна, біла, й навіть трохи повикочувалися очі. Неквапно, намагаючись не проминути жодної латочки, я вичавив останню цитрину на де підсмажену, де вже луснуту шкірку.

— Я хочу їсти! — заявив нарешті Ланкес, вишкірив свої великі, гострі й жовті зуби і, як ото мавпа, вдарив себе обома кулаками в груди, сховані під картатою сорочкою.

— Голову чи хвоста? — запропонував вибирати я і переклав рибину на аркуш пергаментного паперу,