Читати книгу - "Бляшаний барабан"

— А ти що порадиш? — Ланкес загасив сигарету й дбайливо сховав недокурок.

— Як товариш я б сказав: візьми хвоста. А як кухар можу порадити тобі лише голову. А моя матуся, що аж-аж-аж як любила рибу, зараз сказала б: «Пане Ланкес, візьміть краще хвоста, так ви принаймні знатимете, що у вас у руках». А ось моєму батькові лікар, навпаки, завше радив...

— Мені до лікаря немає ніякого діла, — недовірливо перебив мене Ланкес.

— А доктор Голац завше радив моєму батькові їсти від тріски — чи то пак, від наваги, як її в нас називали — тільки голову.

— Тоді візьму хвоста. Я бачу, ти хочеш мене обмахорити! — Підозра в Ланкеса не минала.

— Тим краще для Оскара. Я ціну голові знаю.

— Тоді голову візьму все ж таки я, коли вже тобі її так кортить.

— Нелегко ж тобі живеться, Ланкесе! — хотів я завершити нашу балачку. — На, бери голову, я візьму хвоста.

— То що, хлопче, я пошив тебе в дурні, еге?

Оскар визнав, що Ланкес таки пошив його в дурні.

Я ж бо розумів, що риба йому смакуватиме лише тоді, коли разом з нею в зубах у нього буде впевненість, що він пошив мене в дурні. Потім я обізвав Ланкеса зухом, стріляним горобцем, щасливчиком, сказав іще, що він народився в сорочці, — і ми накинулися на тріску.

Він узяв ту половину, що з головою, а я вичавив рештки цитринового соку на біле м'ясо хвостової частини, що розвалювалось, і з нього випадали м'якенькі, мов масло, зубочки часнику.

Ланкес, вибираючи зубами кістки, поглядав то на мене, то на мою половину рибини й нарешті сказав:

— Дай трішечки скуштувати твого хвоста.

Я кивнув головою, він скуштував, однак сумніви його не покинули, аж поки й Оскар скуштував шматочок від голови й заспокоїв художника ще раз: мовляв, ну звісно, йому, Ланкесові, як завжди, дістався кращий шматочок.

До риби в нас було бордо, і я пошкодував про це, бо з тих кавових філіжанок краще було б пити біле вино. Ланкес відкинув мої сумніви і пригадав, що, коли ще був обер-єфрейтором у «Дорі-7» і поки не напали союзники, вони завжди пили там лише червоне вино.

— Слухай, ох і п'янющі ж ми були, коли тут усе почалося! А Ковальський, Шербах і малий Лойтголд, які тепер лежать там, за Кабуром, всі на одному кладовищі, то й зовсім нічого не помітили, коли тут почалося. По той бік, за Ароманшем, були англійці, а на нашій ділянці — ціла навала канадців. Ми ще й підтяжок не понакидали, а вони вже тут як тут і кажуть: «How are you?»

Ланкес проткнув виделкою повітря, виплюнув кістки й повів далі:

— О, до речі, сьогодні в Кобурі мені трапився Герцог, отой баламут, ти його бачив, коли ви сюди приїздили. Він тоді був обер-лейтенантом.

Ну звісно, обер-лейтенанта Оскар пригадував. Тримаючи біля рота рибу, Ланкес розповідав, нібито Герцог щороку приїздить до Кабура і привозить із собою мапи й вимірювальні прилади, тому що бункери не дають йому спати. Він, мовляв, хотів побувати й у нас, у «Дорі-7», і дещо заміряти.

І не встигли ми доїсти тріску — її величезний кістяк оголювався досить повільно — як до нас з'явився обер-лейтенант Герцог. Він постав перед нами в коротких, до колін штанях кольору хакі, його ноги з тлустими литками були взуті в тенісні черевики, а з розхристаної лляної сорочки вибивалося каштаново-сиве волосся. Ми, звісно, й не подумали встати. Ланкес відрекомендував мене своїм товаришем і побратимом Оскаром, а Герцога він називав обер-лейтенантом у відставці.

Обер-лейтенант у відставці одразу заходився ретельно обстежувати «Дору-7» і насамперед оглядати бункера знадвору, проти чого Ланкес не заперечував. Герцог заповнював якісь таблиці, а ще він мав при собі стереотрубу й надокучав нею припливові, що саме наставав, і взагалі всьому краєвиду. Бійниці «Дори-6», яка була поряд із нами, він гладив так ніжно, немовби збирався зробити щось приємне рідній дружині. Та коли обер-лейтенант надумав оглянути «Дору-7», цей наш дачний куточок, усередині, Ланкес його туди не пустив.

— Послухайте, Герцоґе, щось я ніяк не доберу, чого вам треба! Що ви коло цього бетону винюхуєте? Все, що тоді було актуально, тепер уже давно passé.

Passé — то в Ланкеса улюблене слівце. Увесь світ він поділив на passé і «актуально». Проте на думку обер-лейтенанта у відставці, нічого не було passé, рахунки не сплачено, згодом — і то ще не раз — перед історією доведеться відповідати, а тепер він, мовляв, має намір оглянути «Дору-7» і всередині.

— Ви мене зрозуміли, Ланкесе?

Герцоґова тінь уже впала на наш стіл і рибу. Обер-лейтенант у відставці хотів був обійти нас і проникнути до бункера, над входом до якого бетонні орнаменти й досі демонстрували творчу манеру обер-єфрейтора Ланкеса.

Обійти наш стіл Герцогові не пощастило. Ланкес знизу, з виделкою в руці, хоч і не вдаючись до неї, викинув угору кулака й поклав обер-лейтенанта у відставці Герцога на прибережний пісок. Похитуючи головою, шкодуючи з приводу того, що нам перебили цю рибну трапезу, Ланкес підвівся, згріб лівою рукою лляну сорочку на обер-лейтенантських грудях, відтяг Герцога, залишаючи на піску рівненький слід, убік і кинув за дюною, тож бачити його ми вже не бачили, але чути довелося. Герцог зібрав своє вимірювальне причандалля, що його Ланкес кидав йому вслід, і подався геть, лаючись, заклинаючи всіх історичних духів, яких перед цим обізвав як passé.

— Щоб він, Герцог, не мав рації зовсім, то ні. Хоч він і баламут. Якби ми тоді так не понабиралися, коли тут усе почалось, то ще хто знає, що було б із тими канадцями.

Я міг лише кивнути головою, бо ще напередодні, коли був відплив, серед мушель та порожніх крабових панцирів натрапив на ґудзика від канадської військової форми, який багато про що свідчив. Оскар сховав того ґудзика до гаманця і був такий щасливий, немовби знайшов рідкісну етруську монету.

Хоч якими короткими виявилися гостини обер-лейтенанта Герцога, а все ж вони оживили спогади.

— А ти ще не забув, Ланкесе, як ми тут зі своїм фронтовим театром оглядали ваш бетон, снідали на бункері?

Повівав вітерець, як оце сьогодні... І раптом отам з'явилося чи то шість, чи то сім черниць, які збирали крабів серед «роммелівської спаржі», а ти, Ланкесе, дістав наказ