Читати книгу - "Заручені"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Однак чума, здавалося, перебрала на себе клопіт залагодити всі його злигодні. Вона забрала хазяїна однієї прядильні, розміщеної біля самісіньких воріт Бергамо, і спадкоємець, молодий самодур, не знаходячи в цьому підприємстві нічого розважального, не тільки вирішив, а й навіть запалав бажанням продати все бодай за півціни, проте вимагав гроші на бочку, щоб відразу й розтринькати їх на дурні витівки. Коли чутка про це долетіла до вух Бортоло, він поквапився дізнатися, в чім річ, і почав переговори. Вигіднішої пропозиції годі було й чекати, однак умова виплати готівкою псувала всю справу, бо грошей, потроху накопичених Бортоло, виявилося замало. Він не дав спадкоємцеві остаточної згоди, але швиденько повернувся додому, повідомив, у чім річ, свого двоюрідного брата й запропонував йому ввійти в спілку на половинних засадах. Така зваблива пропозиція одразу відкинула всі господарські вагання Ренцо, він вирішив присвятити себе ремеслу й дав свою згоду. Вони вирядилися туди вдвох і уклали угоду. Коли невдовзі нові хазяї влаштувалися на новому місці, Лючія, від якої нічого особливого тут не чекали, не тільки позбулася всіляких оцінок щодо своєї зовнішності, але, можна сказати, неначе припала до вподоби тутешнім мешканцям; і Ренцо доводилося не раз чути:
— А ви бачили гарненьку простачку, що з'явилась у нас?
Іменник цілком скрашувався епітетом.
Неприємності, пережиті Ренцо на попередньому місці, стали йому корисною наукою. Доти він був трохи гострий у судженнях і охоче дозволяв собі ганити чужих жінок та все інше. Тепер же він зрозумів, що вимовляти слова одна справа, а вислуховувати їх — інша. І потроху він узяв собі за звичку спершу подумки прислухатись до своїх слів, а потім уже вимовляти їх.
Проте не подумайте, що й тут обійшлося без жодних неприємностей. Людина, каже наш анонім (ви вже знаєте з досвіду, що він має дивну пристрасть до порівнянь, але вибачте йому за це, на щастя, воно останнє), отож людина,— наприклад, хворий, лежачи на не зовсім зручному ліжку,— бачить довкола себе інші, на перший погляд зручніші, м'якші й рівніші, і уявляє собі, що лежати на них дуже добре. Та коли йому вдається змінити постіль, то, щойно лігши на нову, він починає, вмощуючися на ній, відчувати або соломинку, яка коле, або горбик, що муляє. Зрештою виходить та сама історія, що й напочатку. Ось тому, додає наш анонім, слід було б більше думати про те, як завжди чинити добре, аніж про те, як добре жити, ось тоді й жити б стало легше. Таке порівняння дещо надумане, але, по суті, автор має рацію. Однак, провадить він, прикрості й злигодні такого гатунку й такої сили, як уже описані нами, більше не припадали на долю наших добрих знайомих. Починаючи відтоді й надалі їхнє життя було одне з найспокійніших, найщасливіших,— мабуть, якби мені довелося розповідати вам про нього, то ви б повмирали від нудьги.
Справи йшли напрочуд добре: спершу був невеликий застій через брак робочих рук і надмірних вимог тих небагатьох, що позалишалися живі. Було проголошено укази, які обмежували платню робітникам. Незважаючи на цю підтримку властей, усе знов пішло по-старому, бо, зрештою, так воно й мало бути. Із Венеції прибув новий указ, дещо розумніший: звільнити на десять років від майнового й особистого оподаткування всіх чужинців, які прибудуть жити в цю державу. Для наших героїв це стало новим величезним полегшенням.
Не минуло й року подружнього життя, як на світ з'явилося гарненьке створіннячко, і, ніби навмисне для того, щоб відразу надати Ренцо нагоду виконати свою великодушну обіцянку, це була дівчинка. І повірте, її назвали Марією. Через якийсь час понароджувалися й інші дітлахи, хлопчики та дівчатка, і Аньєзе цілком була зайнята доглядом за ними, називала їх огидними, а сама так міцно цілувала їх, аж на дитячих щічках від цих поцілунків ненадовго залишалися білі плями. Діти виявились із гарними нахилами. І Ренцо забажав, щоб усі понавчалися читати й писати; вій казав, що коли вже ця хитра штука існує на світі, то хай вона і їм стане в пригоді.
І цікаво було послухати, як Ренцо розповідав їм про свої пригоди, завжди закінчуючи переліком знань, яких він тоді набув, щоб надалі краще володіти собою. «Я навчився,— казав він,— не втручатися ні в які безпорядки, навчився не проповідувати на площах; навчився не пити зайвого; навчився не тримати в руках дверного молотка, коли довкола люди з розпаленими головами; навчився не прив'язувати собі до ноги дзвіночка, не подумавши заздалегідь про те, що з цього може вийти». І називав багато чого іншого.
Однак Лючія не те щоб вважала ці повчання неправильними, але вони її не зовсім вдовольняли, і їй, хоч і неясно, здавалося, що десь в них чогось бракує. Тож, слухаючи щораз ту саму пісню й замислюючись над нею, вона якось сказала своєму моралістові:
— А чого ж я, по-вашому, навчилась? Я не шукала злигоднів, вони самі знаходили мене. Якщо тільки ви не мали на увазі,— докинула вона з чарівною усмішкою,— що я зробила помилку, покохавши вас і давши вам слово.
Спершу Ренцо був збентежений. Проте після довгих суперечок і спільних міркувань вони дійшли такого висновку: нещастя, звичайно, часто з'являються через те, що цьому сприяють певні обставини, і тоді найобережнішого й найневиннішого поводження часом буває замало, щоб уникнути їх, та ось коли вони спіткають вас із вашої ж вини, то надія на бога пом'якшує їх і робить корисними для подальшого життя. Цей висновок, хоч
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заручені», після закриття браузера.