Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Душогубці виступають у цій пісні… героями. Мовляв, хай інші матері научають своїх дочок і темної ночі гулять не пускають. Як повчання матерям і спалили Галю. Дивна, взагалі, педагогіка!

Звідтоді, як я вперше малим хлоп’ям почув цю пісню, то жахнувся неймовірній жорстокості козаків. Ось тільки невідомо чиїх. Але судячи з того, що їхали вони з Дону додому, себто в Україну, то мовби й наші, хоча українські козаки ніколи подібного не чинили – та ще з дівчиною, яку самі ж і підманули. Справжні козаки, судячи із все тих же народних пісень, були зовсім-зовсім іншими, в крайньому разі не звірами, не зграями різунів з великої дороги, а воїнами-захисниками, лицарями-січовиками… Так ось звідтоді в моїй дитячій уяві Дон довгий час уособлювався з чимось нелюдським, вкрай лютим, якщо козаки невинне дівча ні за що спалили живцем, прив’язавши його до сосни косами… Ще й похвастали про те звірство у пісні.

Я тоді ні-ні та й думав: а раптом то були не українські лицарі-січовики, запорожці славетні, а прадавні сармати, які колись кочували за Доном? Раптом… раптом – моя дитяча уява хіба ж так розгулювалась! – якийсь їхній загін, заблукавши в часі (я тоді захоплювався фантастикою), виринув уже в Україні, захопив дорогою дівчину і спалив її з притаманною їм жорстокістю, що для них була звична. Сармати, як і всі кочовики, та ще у ті прадавні, дикі часи, не були лагідними чи рахманними. І я, малий, переінакшивши на свій лад пісню (таку нехарактерну за змістом для українських поетичних творінь), виспівував її по-своєму: «Їхали сармати із Дону додому». І тоді все ставало на свої місця і я міг хоч якось пояснити ту жорстокість, з якою невідомі «козаки» розправилися з дівчиною…

Так мені й запам’ятався Дон (у греків Танаїс), нині річка в Російській Федерації, половина якої колись належала скіфам, а половина – сарматам. Нинішня її довжина 1970 км. Впадає в Азовське море, утворюючи дельту площею в 340 км 2.

Типова рівнинна ріка, судноплавна від гирла до впадіння р. Сосни. Після спорудження Волго-Донського судноплавного каналу має зв’язок з Балтійським, Білим і Каспійськими морями.

Славиться оселедцями, які так і звуться – донські. Ще й сьогодні там ловиться добрий лящ, сазан, чехонь, не кажучи вже про осетра чи севрюгу, а в давні часи, коли Дон був прикордонною річкою між двома кочовими народами, й поготів.

Майже всі дослідники визнають іраномовне (а отже, скіфське або сарматське) походження назви Дон – у значенні «вода, ріка». (У сучасних осетин, чия мова близька до скіфської, слово «дон» і існує у цьому значенні, утворюючи гідроніми (Гізельдон та ін.).)

В часи, про які і йде мова, це була прикордонна річка між двома чи не братніми народами: на одному березі якої – західному – закінчувалися володіння скіфів, а на другому – східному – починалися сарматські. І все було добре. До пори, до часу. І доти все було гаразд на пограниччі, доки сарматам не стало тісно у своїх краях…

Як і скіфи, сармати теж були іраномовними, більше того, вважалися спорідненими зі скіфами, простіше – їхніми родичами. Вельми близькими. Їм, своїм родакам та братам, сармати, врешті-решт, і завдали чи не смертельного удару, від якого скіфи так і не зуміли оговтатись. Принаймні втриматися у тих краях, які вони віками вважали своїми.

В економічному і культурному відношенні сармати – особливо на початковій стадії своєї історії – значно відставали від своїх родаків, хоча особливістю їхнього господарства було, як і в скіфів, кочове скотарство. Але заковика в тім, що на той час скіфська зоря вже почала схилятися до заходу, згасала і всі їхні нечувані та вражаючі злети вже давно лишилися позаду, вони жили тільки минулим, не дбаючи про сьогодення, вірячи, що вони все ще сильні й непереможні як колись, а сарматська ще тільки-но яскраво сходила на сході, і їхні злети і піки могутності ще були попереду. В ІV ст. до н. е. сармати вже утворили великі союзи споріднених племен і через десятки років, зміцнівши й утвердившись, всепожираючою лавиною, якій, як і саранчі, не було спину, посунули через Дон. До ІІ ст. до н. е. вони захопили чи не все Північне Причорномор’я, поклавши край державі Іданфірса та Атея, яку до того навіть перси не могли здолати. І – як підсумок: «З послабленням скіфської могутності у ІІ ст. до н. е. роль основного історичного і культурного фактора на півдні Східної Європи перейшла від скіфів до сарматів. З їхнім іменем пов’язаний цілий період стародавньої історії Півдня нашої країни. Сармати були активними учасниками великого переселення народів на рубежі античної і ранньослов’янської епох. Вони протягом шести століть займали панівне становище в приазовських і причорноморських степах і внесли зміни в етнічний склад і культуру[99] населення всього Північного Причорномор’я» (Історія Української РСР. Т. І. С. 177).

А втім, це сталося не одномоментно і не протягом одного чи кількох походів сарматів на скіфську вотчину, не за кілька років – процес занепаду Скіфії, її агонія (в тім числі й під ударами сарматів, що наростали й лютішали), тривали століттями. Скіфія мала достатньо часу, щоб стати на ноги й дати відсіч молодому агресорові, але не зуміла встати і не дала…

На думку фахівців («На світанку історії»), спад настав (після бурхливого сплеску, що стався в ІV ст. до н. е.) «на межі ІV і III ст. до н. е.», коли «степові скіфські пам’ятки» почали зникати, що «безумовно, засвідчує крах Великої Скіфії. На думку науковців, до цієї катастрофи спричинився цілий комплекс явищ: погіршення кліматичних умов