Читати книгу - "Сини змієногої богині"

id="anotelink100" href="#n_100" title=" У ІІІ – в середині ІV ст. до н. е. зникли трипільські протоміста – внаслідок кризи, викликаної глобальними кліматичними умовами, що поступово підірвали сільську економіку трипільців. ">[100] і висихання степів, тривале витолочування трав’яного покриву внаслідок інтенсивного випасання худоби, занепад економічних ресурсів Лісостепу через активну експлуатацію тощо. Все це призвело до руйнування підвалин Скіфії, загибелі її як держави». І далі це видання – «На світанку історії» – згадує консолідацію і посилення сарматських племен у пониззі Дону.

Щоправда, погіршення кліматичних умов та висихання степів торкнулося в однаковій мірі й сарматів (не забуваймо, вони теж були кочівниками й інтенсивно займалися скотарством), не менше, аніж скіфів, але сармати чомусь вистояли, а скіфи зігнулися й занепали. Більше того, сарматська орда виявилася стократ сильнішою і взяла гору над скіфською – навіть за наявності «витолочування трав’яного покриву внаслідок інтенсивного випасання худоби». Проте факт залишається фактом: внаслідок занепаду економічних ресурсів скіфи програли битву за життєвий простір. Але їхній занепад, очевидно (власне, причини їхнього занепаду, в тім числі й кліматичні та екологічні), не зачепив сарматів, навпаки, зміцнівши, вони кількісно виросли і, врешті-решт, переселилися в межиріччя Дону – Борисфена і далі до Дунаю, де й зайняли панівне становище на цілих шість століть.

Так уже утрадиційнилося в історичній літературі, що істинною причиною загибелі Великої Скіфії (а згодом і Малої, аж доки й вона не зникла з історичної арени) була все ж таки вікова сарматська навала. Всі, хто писав про це, незмінно посилалися на Діодора Сицилійського, давньогрецького історика, автора «Історичної бібліотеки» в 40 книгах (повністю збереглися книги 1–5 і 11–20, інші в уривках), що охоплює історію Стародавнього Сходу, Греції, елліністичних держав від легендарного часу до середини І ст. до н. е.

Так ось Діодор Сицилійський писав у своїй «Бібліотеці» й про сарматів (савроматів), що це вони, «багато років по тому зробившись сильнішими, спустошили значну частину Скіфії, до ноги винищуючи переможених, перетворили більшу частину країни на пустелю». (Щоправда, давньогрецький історик не пояснив, а як же самі сармати потім непогано жили у тій буцімто пустелі?)

Але відразу ж за цією цитатою українські історики все ж таки доповнюють свою гіпотезу іншими факторами: «…проте останні дослідження довели, що причиною падіння Скіфії були… екологічні та внутрішні негаразди», що, мовляв, «кочове господарство скіфів внаслідок надмірного росту поголів’я худоби та збільшення кількості населення вкрай виснажило пасовиська і призвело до так званої дігресії, коли рослинний покрив не встигав відтворюватись і, отже, не забезпечував кормової бази». До дігресії – ерозії ґрунту та епізоотії додалося буцімто раптове погіршення клімату, що спостерігалося протягом III – ІІ ст. до н. е. в усьому поясі євразійських степів. Тривалі посухи та джути (утворення льодової кірки на поверхні пасовиська) чергувалися із надмірно спекотним літом та суворою зимою, і все це разом остаточно зруйнувало скотарство, призвівши до значного зменшення населення Скіфії. І всі ці лиха відбувалися на тлі соціальної кризи, яку переживало скіфське суспільство… Хоча всі вищенаведені біди в одинаковій мірі стосувалися, особливо кліматичні умови, збільшення поголів’я худоби й населення, і сарматів, як кочівників-скотарів, адже вони теж інтенсивно випасали в степах свою худобу, проте їхнє населення чомусь не потерпало від кліматичних негараздів, і Сарматія швидко зростала у своїй могуті…

А колись же вони – скіфи і сармати – були чи не братами.

А колись же вони родичалися, сармати до скіфів переправлялися через Дон у гості, а скіфи через той же Дон переправлялися в гості до сарматів.

І все колись починалося так легендарно-поетично. Принаймні за Геродотом, який подає таку романтичну легенду про походження савроматів:

«Про савроматів розповідають таке: коли елліни вступили в боротьбу з амазонками (амазонок скіфи звуть Οιορπατα; ця назва в перекладі на еллінську мову значить «чоловіковбивці»), то, як гласить легенда, елліни, перемігши їх у битві при Фермодонті (сучасна р. Терме на території Малої Азії. – В. Ч.) відпливли назад, везучи з собою на трьох кораблях амазонок, яких вони спромоглися захопити в полон. Останні у відкритому морі напали на чоловіків та порубали їх; але вони не знали кораблів та не вміли впоратися ані з кермом, ані з вітрилами, ані з веслами й тому після вбивства чоловіків почали носитися по хвилях за волею вітру та прибули до Кремн на Меотійському озері (північне узбережжя Азовського моря. – В. Ч.): ці Кремни лежать у землі вільних скіфів. Полишивши тут кораблі, амазонки подалися до населеної місцевості; зустрівши перший табун коней, вони захопили його, сіли верхи та почали грабувати володіння скіфів.

Скіфи не могли пояснити собі того, що сталося, оскільки не знали ані їхньої мови, ані одежі та дивувалися, звідки вони взялися; вони прийняли амазонок за чоловіків однакового віку та стали з ними до бою. У битві скіфи заволоділи трупами амазонок й таким чином узнали, що вони – жінки. Тоді скіфи на раді вирішили аж ніяк не вбивати більше амазонок, а послати до них наймолодших із свого середовища, приблизно в тій самій кількості, скільки було амазонок; юнакам було наказано стати табором по сусідству з ними та робити все, що вони робитимуть, а якщо ті їх переслідуватимуть, не ставати з ними до бою, а тікати; коли ж вони припинять переслідування – повернутися та затаборувати по сусідству. Так вирішили на раді скіфи, бажаючи мати дітей від цих жінок.

Юнаки, яких послали, почали виконувати цей наказ; амазонки, помітивши, що вони прийшли без усякого злого наміру, облишили їх; кожного дня обидва табори все більше та більше зближувались. Юнаки, подібно до амазонок, нічого не мали з собою, крім зброї та коней, й тому вели однакове з ними життя, займаючись полюванням та наїздами.

Десь опівдні амазонки робили таке: вони розходилися по одній або парами, відходячи