Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І на тому кінець. Може, я й дурень, але не аж такий великий.
***
Про саме царство фейрі Фелуріян говорила більш ніж охоче. І чимало її історій детально розповідали про бурхливе політичне життя фейрівських дворів: Тейн Мелу, Дендану, Двору Дроку. Мені важко було встигати осмислювати ці історії, позаяк я нічого не знав про задіяні в них сторони, а тим паче — про павутиння союзів, фальшивих дружніх стосунків, загальновідомих таємниць і давніх образ, які тримали суспільство фейрі вкупі.
Це ускладнювалося ще й тим, що Фелуріян уважала, ніби я за замовчанням маю розуміти певні речі. Наприклад, розповідаючи вам історію, я не став би згадувати, що більшість лихварів — шалдійці чи що немає королівських родів, давніших за модеґанський. Хто цього не знає?
Подібні деталі опускала у своїх історіях Фелуріян. Скажімо, хто не знає, що Двір Дроку втрутився в Берентальту між Мелом і Домом Файн?
А чому це важливо? Ну, звісно, це означало, що з представників Двору Дроку кепкували ті, хто перебував із денного боку. А що таке Берентальта? Своєрідний танець. А чому цей танець важливий?
Після кількох таких запитань Фелуріян починала мружити очі. Я швидко дізнався, що краще слухати, сидячи тихо й нічого не розуміючи, ніж намагатися вивідати всі дрібниці, ризикуючи наразитися на її роздратування.
І все ж я дізнавався дещо з цих історій — тисячу дрібних розрізнених фактів про фейрі. Про назви дворів, давні битви й визначних особистостей. Я дізнався, що на когось із тіан не можна дивитись обома очима одночасно й що подарувати комусь із беладарі один плід цинасу вважається страшною образою.
Можна подумати, ніби ця тисяча фактів дає певне уявлення про фейрі. Ніби я якимось робом склав їх докупи, наче деталі головоломки, й довідався, як усе влаштовано насправді. Тисяча фактів — це все ж таки чимало…
Але ні. Тисяча — це начебто багато, але зірок у небі більше, та й вони не утворюють якоїсь мапи чи фрески. Почувши історії Фелуріян, я достеменно дізнався лиш одне: не маю жодної охоти лізти навіть у найдобріший куточок фейрівського двору. З моїм щастям можна засвистіти, йдучи під вербою, й таким чином образити Божого цирульника чи щось таке.
Ось єдине, що я дізнався з цих історій: фейрі не такі, як ми. Це нескінченно легко забути, позаяк багато з них зовні схожі на нас. Розмовляють нашою мовою. Мають два ока. Вони мають руки, а їхні вуста всміхаються у знайомий нам спосіб. Але це — лише машкари. Ми не однакові.
Від декого я чув, що люди й фейрі відрізняються так само, як собаки й вовки. Хоча ця аналогія проста, вона аж ніяк не правдива. Вовків і собак відрізняє лише ледь помітний відтінок крові. І ті, й ті виють уночі. І ті, й ті кусатимуться, якщо їх битимуть.
Ні. Наш народ і їхній відрізняються один від одного як вода та спирт. У однакових склянках вони здаються однаковими. І те, й те — рідина. І те, й те прозоре. І те, й те мокре — в певному розумінні. Але одна речовина горить, а друга — ні. Темперамент чи час тут ні до чого. Ці дві субстанції поводяться по-різному, тому що глибинно, докорінно різняться між собою.
Те саме стосується людей і фейрі. Ми забуваємо це на свій страх і ризик.
Розділ сотий. Шейд
Мені, либонь, варто пояснити кілька особливостей Фею.
На перший погляд лісова галявина Фелуріян видавалася не надто дивною. Більшістю ознак вона нагадувала прадавню, неторкану ділянку лісу. Якби не незнайомі зорі вгорі, я, можливо, запідозрив би, що досі перебуваю в ізольованому куточку Елду.
Але були певні відмінності. Я спав разів із десять, відколи покинув своїх товаришів-найманців. І все ж небо над шатром Фелуріян залишалося синім із пурпуровим відтінком, наче в літніх сутінках, і не збиралося мінятися.
Я лише дуже приблизно уявляв, як довго пробув у Фею. І, що ще важливіше, гадки не мав, скільки часу могло минути у світі смертних. У переказах повно хлопців, які засинають у колах фей і прокидаються стариганями. Юні дівчата забрідають у ліси й повертаються багато років по тому нітрохи не старшими на вигляд, твердячи, буцімто минуло всього кілька хвилин.
Судячи з того, що я знав, щоразу, коли я засинав у обіймах Фелуріян, могло минати кілька років. Повернувшись, я міг виявити, що минуло ціле століття або ж не минуло ні секунди.
Я всіляко старався про це не думати. Лише дурні тривожаться через те, над чим не мають влади.
Інша відмінність царства фейрі була значно тонша, а розповісти про неї значно важче…
У Медиці я проводив чимало часу поряд із непритомними пацієнтами. Цим я хочу сказати от що: є велика різниця між перебуванням у безлюдному приміщенні й перебуванням у приміщенні, в якому хтось спить. Спляча людина присутня у приміщенні. Вона усвідомлює вашу присутність, хоч і неясно, нечітко.
Так було у Фею. Це було так дивно й невизначено, що я довго цього не помічав. А тоді, усвідомивши це, набагато довше сушив голову над тим, у чому саме полягає відмінність.
Здавалося, я перейшов із безлюдного приміщення до приміщення, в якому хтось спить. От тільки, звісно, там нікого не було. Усе довкола мене неначе міцно спало: дерева, каміння, укритий брижами струмок, що розширювався й перетворювався на ставок Фелуріян. Усе це здавалося матеріальнішим, більш присутнім, аніж я звик, неначе ці речі трішечки усвідомлювали, що я поряд.
***
Думка про те, що рано чи пізно я покину Фей живим і незламним, була незвична для Фелуріян, і я здогадувався, що вона її бентежить. Фелуріян часто змінювала напрям розмови на якусь іншу тему й вимагала від мене пообіцяти, пообіцяти, що я до неї вернуся.
Я заспокоював її як умів, але способи перефразувати те саме не нескінченні. Разів за тридцять п’ять я сказав:
— Усіляко постараюся вберегти себе, щоб повернутися до тебе.
Я побачив, як змінилося її лице: спершу воно стало стривоженим, тоді — похмурим, а відтак — замисленим. Якусь мить я побоювався, що вона все ж вирішила залишити мене в себе як ручного смертного, й заходився лаяти себе за те, що не втік із Фею, коли мав змогу…
Але я не встиг стривожитися по-справжньому, бо Фелуріян схилила голову набік і нібито змінила тему:
— мій милий вогник хоче собі кожух? плащ?
— Я маю плащ, — відповів я, показуючи на свої речі, що лежали розкидані на краю шатра. Лише тоді помітив, що старого пошарпаного плаща мідника немає на місці. Побачив свій одяг, свої черевики та свою дорожню торбу, в якій досі виднілись обриси скриньки мейра. Однак мої плащ і меч щезли. Те, що я не помічав їхньої відсутності, можна було зрозуміти, бо я не морочився з одяганням, відколи вперше прокинувся поряд із Фелуріян.
Вона поволі оглянула мене з напруженим обличчям. Її погляд затримався на моєму коліні, зап’ястку, передпліччі. Лише тоді, коли вона взялася за моє плече й розвернула мене так, щоб
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
