Читати книгу - "Чотири після півночі"

дзвоник, одночасно знаменуючи закінчення уроку та навчального дня, попрямував до вчителя, якого поважав найбільше — містера Бейкера, — й спитав, чи не знає той когось, хто ремонтує фотокамери.

— Але не хтось пересічний із фотомайстерні, — намагався пояснити Кевін. — Радше хтось… ну знаєте… тямовитий.

— Мудраґель діапазонів? — запитав містер Бейкер. Його одвічна звичка говорити чудернацькі слова була однією з причин, чому Кевін так шанував його. Ці його фрази були просто крутяцькими. — Знавець затворів? Діафрагмовий алхімік? Може…

— Хтось, хто чимало в житті бачив, — ухильно відказав Кевін.

— Батя Меррілл, — промовив містер Бейкер.

— Хто?

— Він власник «Емпоріум Ґалоріум».

— О. Того місця.

— Еге ж, — відповів містер Бейкер, посміхаючись. — Того місця. Це, звісно, якщо ти шукаєш щось на кшталт майстра-самоука.

— Гадаю, що це саме те, що треба.

— У нього там чого тільки нема, — сказав містер Бейкер, і Кевін не міг не погодитися.

Хоч Кевін навсправжки ніколи там усередині й не був, він проминав «Емпоріум Ґалоріум» п’ять, десять, а може, навіть п’ятнадцять разів на тиждень (у містечку завбільшки з Касл-Рок доводиться проминати безліч разів усе, і, на скромну думку Кевіна, то було навдивовижу нудно), заглядаючи у вітрину. Здавалося, уся крамниця була вщерть наповнена різноманітними штукенціями, здебільшого механічними. Утім, його мати зневажливо називала те місце «лавкою лахмітника», а батько казав, що містер Меррілл надбав статок, «ошукуючи літніх відпочивальників», тому Кевін ніколи туди й не заходив. Якби то тільки була «лавка лахмітника», він, може, й зайшов би; справді, точно зайшов би. Але робити те саме, що й відпочивальники, або купувати щось там, де цих літніх людей «ошукали», було немислимо. Це було рівнозначним тому, щоб вирушити в школу в блузці та спідниці. Відпочивальники могли чинити, як їм заманеться (що ті й робили). Усі вони були шалені, та й манера поведінки в них була такою ж. Існувати поруч із ними, гаразд. Але плутатися з ними? Ні, ні і ще раз ні, сер.

— Чого тільки нема, — повторив містер Бейкер, — і більшість із того, що має, він зладнав власноруч. Він думає, що той його образ простакуватого філософа — окуляри на лобі, мудрувата мова, — усе те здатне заморочити людей. З тих, хто з ним знається, усі йому підігрують. Сумніваюся, що хоч хтось насмілився б присікатися до нього.

— Чому? Що ви маєте на увазі?

Містер Бейкер знизав плечима. Чудернацька посмішка з’явилася на його вустах.

— Батя — тобто містер Меррілл — доклав рук багато до чого в цьому місці. Ти й не повіриш, Кевіне.

Кевінові було байдуже, куди й до чого саме докладав своїх рук містер Меррілл. У нього було лише одне важливе запитання, оскільки відпочивальники вже роз’їхалися і він, либонь, міг би прокрастися в «Емпоріум Ґалоріум» непоміченим завтра вдень, якщо скористається правилом, яке дозволяло всім учням, окрім першачків, пропускати останній урок двічі на місяць.

— Мені звертатися до нього Батя чи містер Меррілл?

Містер Бейкер урочисто відповів:

— Гадаю, він прибив би кожного молодшого від шістдесяти, хто б насмілився звернутися до нього Батя.

Тієї миті Кевінові чомусь здалося, що містер Бейкер не жартує.

— То ви і справді не знаєте? — промовив Кевін, коли цокотіння годинників стало стихати.

Сталося це зовсім не як у кіно, де всі вони розпочинають цокотіти та стихають враз; ці годинники були справжнісінькі, та й він гадав, що більшість із них — як і решта причандалля в «Емпоріум Ґалоріум» — не стільки навіть справно йде, скільки лежить там без діла. Розпочали вони, згідно з його власним кварцовим «Сейко»[266], о 3:58. Їхнє звучання почало поволі набирати темпу й гучності (мов стара вантажівка, що, перелаштовуючись на другу передачу, втомлено торохкотить і здригається). Була мить, може, чотири секунди, коли всі вони, здавалося, таки почали цокотіти, дзвеніти, брязкати та дзеленчати, куючи воднораз, мов зозуля, утім, чотири секунди — то й уся синхронність, яку вони могли із себе вичавити. Та й не те, щоб вони почали «вщухати». Вони радше стихали, наче вода, що, врешті, згоджується дзюрчати донизу майже запрудженим водостоком.

Кевін і гадки не мав, чого почувався таким розчарованим. Чи очікував він іншого? Що Батя Меррілл, якого містер Бейкер змалював як простакуватого філософа та майстра-самоука, витягне якусь із пружин зі словами: «Ось воно — ця паскуда винна в тому, що той пес з’являється завше, коли ти тиснеш на спускову кнопку затвора. Це собако-пружина на зразок тих, які є в іграшкових песиках, що діти їх заводять, а вони собі ходять, трохи дзявкаючи; якийсь дотепник на конвеєрній лінії «Полароїд Сан-660» вмонтовує такі собако-пружини в кляті фотокамери».

Чи очікував він чогось такого?

Ні. Але він очікував бодай… чогось.

— Не маю ні найменшого уявлення, — бадьоро повторив Батя. Він потягнувся назад, видобувши «кукурузку»[267], як у Дугласа Мак-Артура, із держака у формі кріселка, і почав набивати в люльку тютюн із кисета, зробленого зі шкірозамінника, на якому було вибито слова ПОГАНСЬКЕ ЗІЛЛЯ. — Розумієш, таку крихітку навіть не вдасться розібрати.

— Не вдасться?

— Ні, — відказав Батя. Він щебетав так бадьоро, мов птах. Батя зробив паузу, щоб підчепити великим пальцем край дроту між неоправленими лінзами власних окулярів, і смикнув за нього. Окуляри зісковзнули з його лисої макітри на своє місце, прикривши червоні плями обабіч носа. — Старіші ще можна було розібрати, — провадив він далі, дістаючи сірника «Даймонд» із блакитним кінчиком[268] зі свого жилета (певна річ, він був одягнутий у жилет) і притискаючи товстий жовтий ніготь правиці до голівки сірника. Так, то був чоловік, що міг завиграшки ошукати відпочивальників навіть однією вільною рукою (звісно, якщо це була б саме та рука, якою він спершу виловлював, а потім і запалював свої сірники). Кевін навіть у свої п’ятнадцять це виразно бачив. Батя Меррілл мав стиль. — Це я про «Полароїд Ленд». Коли-небудь бачив одну з цих красунь?

— Ні, — відповів Кевін.

Батя, тернувши, запалив сірника з першої ж спроби, хоч інакше просто не могло й бути, та приклав його до «кукурузки». Кожне його слово супроводжували димові сигнали, гарненькі на вигляд і страшенно смердючі на запах.

— Отож-бо, — проказав він. — Вони були схожі на ті старомодні камери, що їх іще люд, як-от Метью Бреді[269], використовував до початку сторіччя — ну або в усякому разі до того, поки «Кодак» не представив свою першу бокс-камеру «Брауні». Власне кажучи, я це до того, — Кевін швидко зрозумів, що то був улюблений вираз Баті Меррілла; він його використовував, як ото деякі дітлахи в школі полюбляли