Читати книгу - "Чотири після півночі"

вживати «ну, знаєш» для означення, виокремлення та підсилення сказаного, ну й принагідно — як паузу, щоб зібрати докупи думки, — що вони причепурили їх трохи, вбрали бічні панелі у хром та натуральну шкіру, але така камера все одно мала старомодний вигляд, як ті камери, якими робили дагеротипи. Коли відкрити одну зі старих «Полароїд Ленд», то вистромлялася шийка-акордеон, оскільки лінзам потрібно було десь із півфута, може навіть дюймів з дев’ять, щоб сфокусувати зображення. Ті камери виглядали до біса старомодно порівняно з «Кодаками», що виходили наприкінці сорокових та п’ятдесятих, а з іншого боку, ще й нагадували старезні дагеротипні камери — вони робили лише чорно-білі знімки.

— Он воно як? — зацікавлено проказав Кевін.

— Йой, атож! — промовив Батя, щебечучи, мов гаївка. Його блакитні очі дивилися на Кевіна крізь дим із люльки, яка куріла, мов паруючий баняк, з-поза неоправлених окулярів. Це був погляд, що свідчив або про гарний настрій, або про жадобу. — Власне кажучи, я це до того, що люди насміхалися з тих камер, на кшталт того, як вони насміхалися з «фольксвагенів-жуків», коли ті лише з’явилися… але вони все одно купували ті «Полароїди», так само як і «фольксвагени». А все тому, що «жуки» економно використовували пальне і не знецінювалися так часто, як американські авто, а «Полароїди» робили одну штуку, на яку ані «Кодаки», ані «Нікони», ані «Мінолти», ані «Лейки» були не здатні.

— Робили миттєві знімки.

Батя всміхнувся.

— Ну… не зовсім. Власне кажучи, це я до того, що робиш свого знімка, а потім смикаєш за краєчок і дістаєш його. Не було там мотора, камера не «чавкала», як теперішні «Полароїди».

Отже, цей звук таки можна було описати. Виявляється, треба було лише знайти Батю Меррілла, який би це для вас зробив: виявляється, камери «Полароїд» «чавкали», коли випльовували кінцевий продукт.

— Ну а потім треба було засікти час, — проказав Батя.

— Час?

— Йой, атож! — вдоволено відповів Батя, життєрадісний, мов пташеня, що отримало обіцяного хробачка. — Це я до того, що в ту пору в них не було всіх цих автоматизованих прибамбасів. Смикаєш і дістаєш смужку, яку кладеш на стіл абощо, і засікаєш рівно шістдесят секунд на своєму годиннику. Мало б бути шістдесят, принаймні десь так. Якщо менше — маєш недопроявлений знімок. Більше — і маєш перетриманий.

— Ого, — шанобливо промовив Кевін. І шана та була не підробленою, щоб, мовляв, присмішками змусити старого повернутися до суті розмови, яка вже точно була не про купу давно віджилих своє камер, що колись були дивовижею, а про його власну камеру, бісову норовливу «Сан-660», що вмостилася на робочому столі Баті, де праворуч від неї лежали нутрощі старого семиденного годинника[270], а ліворуч — щось підозріло схоже на дилдо. Повага була не підробленою, і Батя це знав, і йому на думку спало (чого точно не спало б на думку Кевінові), яким насправді скороминущим був той славетний білий бог Передова Технологія; років десять, думалося йому, і сам вислів уже застаріє. Із захопленого виразу обличчя хлопчика могло здатися, що він слухає про щось настільки ж антикварне, як-от дерев’яні зубні протези Джорджа Вашинґтона, аніж про камеру, котру лише років тридцять п’ять тому вважали останньою новинкою. Але, певна річ, цей хлопчина перебував у неторкнутій порожнечі тридцять п’ять років тому, був собі часточкою жінки, яка ще не встигла зустріти чоловіка, який би став її другою половиною.

— Власне кажучи, це я до того, що то була звичайнісінька темна кімната між знімком і його проявленням, — продовжив Батя. Його знову охопило щире зацікавлення темою (думки про те, хто ж батько малого, і чого цей малий міг би бути вартий для нього, і про ті дивацтва, що виробляла камера малого, не йшли йому з голови). — І от за хвилину доводилося віддирати покриття зі знімка — і це треба було робити обачно, тому що покриття було у в’язкому слизові, як-от желе, і якщо шкіра в тебе хоч трішки чутлива, то можна було добряче обпектися.

— Крутяк, — проказав Кевін. Із широко розплющеними очима, він був схожий тепер на хлопчину, що вперше почув про існування двомісних нужників, які для Баті та всіх його колег дитячих років (майже всі вони були колегами; раніше він мав декількох друзів іще з дитячих літ у Касл-Року, певно, ще тоді готуючись завчасно до майбутньої роботи з ошукування відпочивальників, і решта дітлахів якось це відчувала, наче невиразний запах скунса) були звичною річчю, коли в гарячу пору літа треба було завершити чимскоріш свої справи, оскільки одна з ос, що завжди кружляли десь там між манною та двома дірками, які й були тими небесами, з яких та манна сипалася донизу, могла будь-якої миті встромити жало в одну із твоїх тендітних малих хлопчачих «щічок»; так само швидко пораючись і глибокої зими, тому що згадані тендітні малі хлопчачі «щічки», цілком імовірно, могли замерзнути, якщо чогось не робити. «Що ж, — думав собі Батя, — ось тобі й маєш Камеру Майбутнього. Тридцять п’ять років, і для цього малого вона настільки цікава, наскільки цікавим може бути задвірковий сральник».

— Негатив залишався на покритті, — сказав Батя. — Ну а позитив був чорно-білим, та то були чудові чорне з білим. Знімок був настільки ж чітким та ясним, якого можна було лише бажати навіть нині. Була ще така рожевувата штукенція, завбільшки десь зі шкільну гумку. Наскільки пригадую, з неї видушувався якийсь хімікат, що пахнув наче ефір, його треба було чимшвидше розтерти по знімкові, бо інакше він згорнувся б, як рулон туалетного паперу.

Кевін гучно розреготався, вдоволений цікавими подробицями зі світу старожитностей.

Батя зробив чималу паузу, щоб знову розкурити люльку. Зробивши це, він провадив далі:

— Ніхто, крім люду з «Полароїда», насправді не розумів, як працює така камера, та вона все ж таки була механічною. Її можна було розібрати.

Він трохи зневажливо зиркнув на Кевіна.

— І коли така камера псувалася, це те, що й було потрібно. Паруб’яга приходив до тебе з нею і казав, що вона зовсім не працює, і скиглив, що коли доведеться відправляти її до «Полароїда», щоб полагодили, то ремонт, певно, триватиме місяці, тож чи не зможу я поглянути на неї. «Що ж, — казав я в такі миті, — певно, нічого з цим не зроблю; це я до того, що ніхто достоту й не знає нічого про ці камери, крім люду з «Полароїда», а вони ж бо близько, та я можу глянути». Я здогадувався, що то, найпевніше, лише кепсько прикручений