Читати книгу - "Сповідь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Першою втратою була смерть герцога Люксембурзького. Його довго мучили лікарі, лікуючи й далі від якоїсь іншої хвороби, а не від подагри, яку не хотіли визнавати, і зрештою він став їхньою жертвою.
Якщо вірити тому, що писав мені з цього приводу Ля Рош, довірена людина дружини маршала, то саме на підставі цього прикладу, жорстокого і повчального, слід оплакувати вбогість величі.
Втрата цього доброго вельможі була для мене тим чутливіша, що він був моїм єдиним справжнім другом у Франції; а доброта його була така, що змусила мене зовсім забути про відмінність наших статків, і я прихилився до нього як до рівного собі. Наш зв’язок з моїм від’їздом не припинився, і він продовжував писати мені, як раніше. Проте мені здалося, що розлука чи моє нещастя охолодили його почуття до мене. Важко придворному зберегти колишню прихильність до людини, що впала в неласку сильних світу цього. До того ж я вважав, що не на мою користь виявився тут і величезний вплив, який мала на нього пані де Люксембурґ. Що ж до неї самої, то, незважаючи на деякі підкреслені і все рідші вияви прихильності, вона з кожним днем дедалі менше приховувала зміну своїх почуттів до мене. Вона написала мені три чи чотири рази до Швейцарії у різний час, після чого зовсім перестала писати. Потрібна була вся моя пристрасть, уся довіра, все засліплення, в яких я ще перебував, щоб не помітити в усьому цьому щось більше, ніж охолодження до мене.
Книговидавець Гі, товариш Дюшена, який після мого від’їзду часто відвідував Люксембурзький палац, написав мені, що я був згаданий у заповіті маршала. Це було цілком природно і правдоподібно, і я в цьому не сумнівався. Ця звістка змусила мене задуматися над тим, як мені слід розпорядитися заповіданим. Зваживши все, я вирішив прийняти те, що мені призначено, – з поваги до порядної людини, яка, будучи за своїм рангом малодоступною для дружби, була пов’язана зі мною щирими дружніми почуттями. Але я був позбавлений цього обов’язку, тому що ніколи більше не чув про цей спадок, справжній чи вигаданий. По правді кажучи, мені було б важко порушити одне з основних своїх етичних правил і чимось поживитися після смерті дорогої мені людини. Під час останньої хвороби нашого друга Мюссара Леніпс запропонував мені скористатися вдячністю хворого за наш догляд і вселити йому деякі розпорядження на нашу користь. «О, любий Леніпсе, – відповів я, – не поганьмо корисливими думками наш сумний, але священний обов’язок щодо вмираючого друга. Сподіваюся, що я ніколи не буду згаданий ні в чиєму заповіті, і в усякому разі, в заповіті друга». Десь тоді ж мілорд маршал заговорив зі мною про свій заповіт, і я йому відповів так, як сказав у першій частині своєї «Сповіді».
Другою втратою, ще тяжчою і ще непоправнішою, була смерть кращої з жінок і матерів. Обтяжена роками, пригнічена недугами і нещастями, вона покинула цю юдоль плачу й переселилася у світ праведних, де втішний спогад про добро, зроблене на землі, є вічною їм нагородою. Йди, покірлива і благородна душа, до Фенелона, Бернексаї, Катіна[217] і до тих, хто на скромнішій царині, подібно до них, відкрив своє серце справжньому милосердю; йди насолоджуйся плодами твоїх добрих справ і приготуй своєму вихованцю місце, яке він сподівається з часом зайняти біля тебе! Ти щаслива у своїх нещастях тим, що Небо, поклавши їм край, позбавило тебе жорстокого видовища моїх! Боячись засмутити її серце розповіддю про початок своїх лих, я нічого не писав їй з часу свого приїзду до Швейцарії. Але я написав панові де Конзьє, щоб дізнатися про неї, і він повідомив мене, що вона перестала допомагати стражденним і страждати сама. Скоро перестану страждати і я; але, якби я не вірив у те, що зустрінуся з нею в майбутньому житті, моя слабка уява відмовилася б від думки про цілковите щастя, на яке я там сподіваюся.
Моєю третьою і останньою втратою, адже у мене вже не залишилося друзів, яких я міг би втратити, стала втрата мілорда маршала. Він не помер, але, втомившись служити невдячним, покинув Невшатель, і з того часу я більше його не бачив. Він живий і, сподіваюся, переживе мене. Він живий, і тому не всі мої земні прихильності порвані. Залишається на землі хоч одна людина, гідна моєї дружби, бо головна її цінність радше в тому, що сам її почуваєш, а не в тому, що викликаєш ті самі почуття в іншій людині. Але я втратив ту відраду, яку давала мені його дружба, і можу зарахувати його лише до тих, кого все ще люблю, але з ким уже не пов’язаний. Він поїхав до Англії, щоб дістати помилування короля і викупити свої колись конфісковані маєтки. Розлучаючись, ми планували нові зустрічі, які і йому здавалися такими ж солодкими, як і мені. Він мав намір оселитися в Кейт-Холлі, у своєму замку поблизу Абердіна, і я повинен був вирушити до нього туди. Але мрії ці були надто для мене привабливі, щоб я міг сподіватися, що вони справдяться. Мілорд не залишився в Шотландії. Настійні прохання прусського короля повернули його до Берліна. Скоро читач побачить, що завадило мені туди до нього поїхати.
Перед своїм від’їздом, передбачаючи бурю, яку вже починали здіймати проти мене, він з власної ініціативи прислав мені документи на права громадянства у прусських володіннях, що, здавалося, мало слугувати мені надійним захистом від небезпеки бути вигнаним з країни. Сільська громада Куве у Валь-де-Травері пішла за прикладом правителя і, також безкоштовно, забезпечила мене посвідкою про належність до неї, тобто правами члена громади. Так, ставши з усякого погляду громадянином цієї країни, я був гарантований від будь-яких спроб вигнати мене на підставі закону навіть з боку самого короля. Але ж не законними шляхами переслідують того, хто найбільше від усіх поважав закони.
Не вважаю за потрібне зараховувати до своїх втрат, що припадають на той час, смерть абата де Маблі. Проживши якийсь час у його брата, я зав’язав деякі стосунки з ним, але вони ніколи не були надто близькими; і в мене є підстави думати, що його почуття до мене змінилися, відколи я став знаменитіший, ніж він. Але тільки після публікації «Листів з гори» я помітив деякі ознаки його поганого ставлення до мене. У Женеві набув поширення лист до пані Саладен, приписуваний абатові, в якому він говорив
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь», після закриття браузера.