Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

тут, вигріваєшся в сонці, мов ящірка, а хату зачинила, мов перед розбійниками? – так питає молода Тетяна, а по правді їй чомусь ніяково ставати нині перед очі старої циганки, що своїми чорними блискучими очима і душу у чоловіка висотала б.

Мавра, не змінивши позу ані на крихту, ніби не зважає на слова молодої дівчини, дивиться на неї блискучими, неначе диявольськими очима і питає замість всього:

– Ти для кого затикаєшся щонеділі в червоні цвіти, душко, невже ж для старої Маври? Га?.. А он яка красна, пишна, мов та бояриня. Га-й! га-й!

Тетяна паленіє під тим поглядом, одначе відповідає з чистою душею:

– Для себе, Мавро. Для кого ж би? Нині неділя. Але встань-но. Сядьмо там, де смерека кидає тінь, а то годі мені ще далі в сонці пражитися, доста упріла, ідучи вгору, а тепер ще й сидіти проти сонця не хочу. І чого ти аж понад сам край пропасті полізла? Не боїшся, що колись, як заснеш, скотишся в глибінь?

Циганка вишкірила білі зуби.

– Не боюся. Засипляти не засипляю, а скотитися також не скочуся. Хіба що хижун з-під синього неба кинеться на Мавру і зніме її в висоту. Але й того не лякаюся, бо хижун, переконавшися, що Мавра стара, випустить її аж надто скоро з пазурів, тому нема їй чого боятися, хоч би вже й самої оцеї пропасті. А коли хочеш знати, чому я ось аж сюди ховаюсь, зачинивши хоч би і з полудня за собою хату, мов перед розбійниками, то се і справді я перед розбійниками роблю: нині рано-ранесенько, я лише ще нічку досипляла, коли нараз проклятущі пастухи, змовившись, мов сама чортиня, кинулися на мою хату і заверещали: «Мавро, татари йдуть! Давай гроші, Мавро, татари йдуть!» – і, загримавши щосили в двері і вікна, розреготалися на весь ліс і знов пощезали. Тьфу! – закляла… – Чорти, безголовники, самий сон прірвали…

Тетяна розсміялася, уявивши собі з малих пастухів «татарів» і уганяючу за ними розпатлану Мавру.

Відтак сідають обидві мовчки в тінисте місце коло смереки. Коли Мавра розпитується многословно про здоров’я Іванихи Дубихи, про її господарські справи, відповідає Тетяна якось розсіяно, заслухуючися при тім майже несвідомо в шум потока в яру, бачить, мов з вежі, з свого місця, як він поблискується в глибині до сонця, як полоще прозоро чистою срібною водою біле каміння, а противна стіна сусідньої гори, стрімка й густо заліснена, відділена від них яром, саме тепер впивала в себе струї заходячого сонця, що видніли, ллючися скісним спадом згори в зелену гущавину рівних смерек, ніби пронизуючи їх…

– А он справді хижун, Мавро! – перебиває нараз многословні розпитування Маври дівчина і вказує на великого хижуна, що навіть не надто високо кружляв над ними, ніби шукав між коронами смерек найкращого місця для себе…

Мавра зиркнула під чисте синє небо.

– Він над тобою кружляє, доньцю, – каже вона пророчо. Дивись, нині неділя, та щоб від сьогодні за тиждень не впала ти якому хижунові-хлопцеві в очі, не замоталася в нім на все, – каже і шкірить, як перше, білі зуби.

Тетяна спаленіла.

– Я на танці рідко коли ходжу, Мавро. Ти знаєш, мама не пускає ніде, коли не може сама зо мною йти. В нас, як в монастирі. В нашій хаті тихо, лиш святі ікони і ми.

– Прийде час, віддашся, – відказує Мавра, – то й чого тобі ходити? Нехай ходять тії, що нічого не мають та по танцях долі шукають. Але таким, як ти, люди самі в хату приходять. Твоя мама добре знає, що і як робити. Другої Іванихи Дубихи в селі нема. А горя зазнавати, біди-злиднів шукати – не таким, як ти, дитинко. Сеї осені вижидай старостів. Мені мати казала, що знов якісь там домовляються.

Тетяна не відповідала. Вона чула се кілька разів з уст Маври, але що їй байдуже про те, чи старости прийдуть, чи ні, тож не обзивається й сим разом на слова старої приятельки.

– А он скажи по правді, – запитує стара, – не уподобала собі ще жодного? Не любиш?

– Ні, Мавро, – відповідає сухо Тетяна і каже правду.

Вона не любить справді жодного. Не любить і не жадна ні одного з тих, яких вже здавна знає.

– Тільки твого добра, донько, й спокою, доки жодного не любиш, – підхоплює Мавра, – а розлюбившись, вступаєш одною ногою ніби в добро, а другою в пекло.

– Не знаю, – каже стиха Тетяна і якось широко, цікаво дивиться, підсуває чорні брови, а дивлячися вперед себе, нічого не бачить. Противна сторона гори однако, як і перше, заліснена здолу догори смереками, пронизана скісним промінням сонця, саме так, як і перше, виглядає. А більш нічого.

– Не знаєш, серце, – впевняє Мавра, – правда, що не знаєш. Але зате я знаю. – Притім усміхається вона таким усміхом, що його ніколи не розбереш.

А Тетяна дивиться на неї чистими своїми зоріючими очима, цілим єством своїм, і неначе приправляється вже заздалегідь до слуху, що має дійти до неї від старої няні.

– Любов – то так, – каже нараз Мавра і сідає рівно, підібгавши ноги під себе та схиляючись до Тетяни, неначеб мала їй відкрити велику-превелику тайну.

– Так, – каже, – ти стрінешся з ним раз, і другий, і третій, а може, й більше, я не знаю. Се як що кому за який час суджено. Відтак колись ні з сього ні з того зачуєш його коло себе, він зближається до тебе, і ти чуєш, він вже й поцілував тебе. Так раз, і другий, і третій. Він, Тетяно, тебе любить. Ти, Тетяно, його любиш… і чому б йому не вірити, коли він тебе любить? – і тут розрегочується Мавра, що аж жах тілом іде.

Тетяна побіліла, не зрозумівши старої.

– Але буває й таке, що він тебе по тім всім покине, – говорить далі циганка, прижмурюючи очі, – бо він має вже другу або, може, мав і дві перед тобою – тож…

– О, о, о! – перервала нараз Тетяна болісним зойком і, затиснувши уста, віддихає важко. Вона дивиться на стару благаючими очима, складає перед нею руки, мов до молитви, німіє і чомусь не рухається більше.

– Не жди милосердя, доньцю! – відповідає їй, приказуючи твердо, Мавра. – Милосердя на світі нема ні в кого, а найменше у тих, що так поступають. Та й… на що воно тобі придасться? Хіба тоді придасться, як ти по тім всім ходиш по милостиню, тиняєшся від хати до хати, але зрештою – «милосердя». Господи Боже! сохрани нас перед тим, щоб ми його потрібували. Так, доньцю.

Таке перебула Мавра.

Вона мала за чоловіка отамана циганів і розбійників Лукача Раду, злого, як вовк, хитрого, як лис, і гарного,