Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

як боярин. Так що з того? Одного разу гуляла в пусті недалеко одного малого мадярського містечка перед якимись такими, що поїхали зумисне в пусту оглядати циганські шатра і циганів, і заробила тим гроші.

– Ти гуляла, Мавро? – питає зчудовано дівчина, бо перший раз чує се з уст старої жінки.

– Гуляла, донько. Ще й як гуляла, а все округи огню, особливо як до нас заходили пани та розвідували про наше життя і звичаї. Тато грав на скрипці, другі на цимбалах, а я гуляла. Боже, як грав старий Андронаті! – і при тих словах Мавра ніби з подиву аж захитала головою. – Відтак просив одного разу один з панів, гарний і молодий боярин, щоб я й до містечка приходила ворожити і гуляти, і я кілька разів ходила туди, часом з татом, а часом і з чоловіком. Там стрітила я того гарного молодого боярина вдруге. Він сипнув Раду грішми за танець, а мені за ворожіння, а Раду, лакомий на золото, давай і далі мене на такі зарібки посилати. Як ішла я з ним, то гуляла, а як сама, то лиш ворожила. І хоча я не все хотіла, та з боязні перед ним мусила ходити. Там стрічалася я з тим пишним боярином вдруге, втретє, ба і вчетверте, доки не став він потайно цілувати мої очі, мене голубити і називати Мавру своєю чорною звіздою – аж доки не збожеволіла вона з любові за ним… Доньцю! – додала нараз Мавра, остерігаючи побілілу чомусь, як сніг, дівчину, – я була молода, гарна і дурна, він багач, красний, як місяць, що носився на коні, як вітер, і – чому не мала я його любити, коли він, пан, не цурався пригортати до себе бідну циганку, називати її своєю звіздою, цілувати і голубити?.. Доньцю! хто бачив таку любов, правдиву, і щиру, і палку, таку, як бачила молода Мавра в його, той… Господи Боже, змилосердися над бідною жінкою, що все-таки согрішила на світі, – застогнала Мавра і, кинувшись лицем до землі, вмовкла.

– Відтак, – додала по якійсь хвилі зворушення, – відтак, коли я, плачучи та жаліючись перед ним, дрижала з остраху перед тим, що настане, та більше ще перед Радовою карою, що мусила мене досягнути – бо ж я прогрішилася, – він здвигнув плечима, кинувши мені в лице, що сама я винна, і, свиснувши нараз, мов на собаку, вийшов собі з хати… Хоч я бідна циганка, доньцю, – тягнула стара далі, – яку іноді й собаками лякають, а він був гордий пан, що цілував і голубив мене, та хоч я багато забула з того, що мене відтоді постигло, але того свисту, що дістався мені вкінці в нагороду за любов від його, я ніколи не забуду. Ніколи!.. Я його прокляла. Але що з того? – спитала гірко. – Він остався паном, а я… збавила свою долю… по сьогоднішній день. Доньцю моя красна… – говорила дальше, знов остерігаючи, – донько моя пишна, стережися любові! Я кажу тобі ще раз. Гадаєш – кара постигла його? – питає і просто нівечить дівчину своїми диявольськими очима. – Його кара не постигла, а лише мене одну.

Мене Раду через дитину викинув з циганами від себе, дитину вбили, а може, і вкрали, родичі опустили[284] мене, і я, мов підстрілена звірина, опинилася в вашім лісі. Свята деревина, от тота, – додала з незвичайною побожністю, указуючи на смереку, – охоронила мене від смерті, спровадила твою матір і утримала і досі при житті. Якби не те, з Маври давно вже й сліду не було би. До такого доводить любов, дитинко, – звернулася циганка назад до перших своїх слів, – до такого. І ось то любов! Але що то й говорити! – додала майже з розпукою в голосі, – що то говорити. То всі знають. Я також знала, що треба лиха стерегти… бо мала вже й Раду за чоловіка, а проте… – вона урвала, поглянувши далеко вперед себе таким несказанно смутним поглядом, що Тетяну обгорнуло жалем. – Люби, Тетянко, щиро, як любов і тобі суджена, – обізвалася відтак, остерігаючи, ніби схаменувшися від своїх тяжких споминів, Мавра, – лиш не люби за плечима матері і не люби відразу двох. Окрім того, стережися одного, доньцю… одного.

– Чого? – спитала ледве чутно Тетяна і, як перше, побіліла.

– Стережися… бережися… – говорила, – щоб не дожила свисту…

В очах Тетяни заблистіло нараз чимось таким гордим і сильним, таким гарячим і недоступним, що Мавра заніміла. Заніміла тим більше, що Тетяна, не кажучи ні слова, встала нараз на рівні ноги і, випрямившися, мов смерека, сказала:

– Не свисне, Мавро, не бійся. З мене «не свисне» ніхто. – І підсуваючи високо чорні свої брови, повторила ще раз: – Не свисне.

– Нехай Господь боронить від того, – притакнула Мавра, побачивши дивне зворушення у дівчини. – Нехай тебе боронить.

– Нехай боронить, – повторила сим разом і Тетяна і затиснула уста.

Мавра усміхнулася і, піднявшися на коліна та обхоплюючи дівочий стан, стягнула її пестливо назад коло себе. – Нехай боронить.

Тетяна мовчала, мовби їй щось мову відібрало. Не могла більше на слово здобутися. Їй кружило в голові. Спомини з останньої неділі віджили в її душі, вона неначе давила їх в сій хвилі в собі нечуваною силою гордості. Мовчала і не хотіла про них говорити. Краще з тою тайною в он ту пропасть зсунутися, ніж про неї перед кимось хоч би й словом зрадитися. Не хотіла – не могла.

– А такий був красний і пишний, – почала знов Мавра, навертаючи до своєї минувшини, – як сам місяць на небі. Пан був, от що! Ростом високий, волосся темне, очі голубі, як небо, пишні та щирі – Господи, які вже щирі! – вус, як шовк, га-й, га-й!!

– Мавро! – крикнула нараз дівчина, мов з другого світа вернула. – Мавро! – і тут же змовкла…

Мавра повела цікаво очима за дівчиною, одначе Тетяна мовчала. Була лиш бліда, очі блистіли, як дві чорні зорі, широко отворені, а червоні маки коло лиця дрижали злегка.

– А он твій половик, – обізвалася стара і указала на хижуна, що справді, припочивши на хвилинку на якійсь вершині, здіймався саме вгору і полетів.

– Він з тамтої сторони, – відказує якось розсіяно та задумливо Тетяна і встає поволі.

– З тамтої сторони.

– Я вже піду, Мавро, – каже дівчина. – Сонце зайшло. Поки додому зайду – потемніє.

– Іди – і приходь до Маври, – просить стара і здіймається і собі на ноги, щоб провести дівчину хоч кілька кроків. – А другим разом, – додає, – розкажи вже ти що, і будь твоє краще від мого.

Тетяна не відповіла. Мов та сполохана серна, метнулася з чудним тужливим смутком