Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

я так вважаю.

Він повідомив репортерові, що хоча вони з Клавдією понад рік жили разом на момент її арешту, у них «ніколи не було особливих стосунків».

— Мені було її шкода, і я гадав, що можу їй допомогти.

Він визнав, що в минулому його разів десять заарештовували за дрібні правопорушення на кшталт пиятики в громадському місці, але ніколи — за щось настільки серйозне, як убивство. Тепер люди завжди вважатимуть, що якщо вже його звинувачували у вбивстві, то він і справді має бути винним.

— Куди б я не пішов, моє ім’я завжди пов’язуватимуть із цим. Наруга — ось перше слово, що спадає мені на думку. Вони мені все життя зруйнували. Тепер у цьому місті я не маю майбутнього.

Боббі, щиро розгніваний, замислював позови проти Клавдії, проти детективів, проти прокурора, проти штату Огайо. Потім його гнів ущух і він сказав матері й братам, що Клавдія психічно хвора, тож він більше не тримає на неї зла.

11 червня 1978 року, за три дні після звільнення Клавдії, «Колумбус Диспетч» натякнула, що обвинувачення проти трьох підозрюваних зняли з політичних причин:

…Це також політично невдалий час для офісу генерального прокурора округу Франклін Джорджа Сміта, щоб програти судову справу про вбивство, яка привернула загальнонаціональну увагу.

Сміт висуває свою кандидатуру від Республіканської партії на посаду генерального прокурора Огайо, а дев’ять «убивств 22 калібру», як їх охрестили, дістали не менше розголосу, ніж стрілянина Сина Сема в Нью-Йорку й убивства Гіллсайдського Душителя в Лос-Анджелесі…

Коли Клавдія — остання з тріо обвинувачених у вбивствах у Маккена — опинилася на волі й головних підозрюваних у «вбивствах 22 калібру» не залишилось, чимало мешканців Центрального Огайо стали купувати сторожових собак і тримати зброю зарядженою та напоготові, живучи за дверима з подвійним замком та в такому страху, якого не знали за все життя.

Розділ восьмий

1

Після чотириденного перебування в Апгем-Голлі Клавдію виписали о четвертій годині 12 червня 1978 року — у день, коли її мали судити за вбивство.

Коли Свинар допомагав їй сісти до своєї завантаженої фури, припаркованої на стоянці під Апгем-Голлом, свині верещали від спеки, а студенти Університету штату Огайо витріщалися на це й реготали. Клавдія махала й сміялася разом із ними.

Свинар відвіз Клавдію до будинку її матері у східній частині Колумбуса, але зміїста Істгейвен-драйв була надто вузька, щоб маневрувати на ній із трейлером, тож він полишив його на пагорбі, і решту шляху вони йшли пішки. Марта явно була рада його бачити й наполягла, щоб він залишився на ніч.

Він спав на канапі. Наступного ранку, визирнувши у вікно, він побачив авто шерифа, припарковане через вулицю.

— Схоже, за нами стежать, — сказав Свинар.

— Це неподобство, — обурилася Марта. — Піду дізнаюся, чого він хоче.

Коли вона наблизилась до автівки й зажадала пояснень, чому помічник шерифа стежить за її будинком, той відповів:

— Місіс Яско, я лише виконую свою роботу. Чого мені насправді хотілося б, то це увійти в дім і поговорити з водієм вантажівки.

— Ви не ввійдете в мій дім, якщо не маєте ордера.

— Шкода, що ви так ставитеся до цього, мем. Я просто почекаю трохи тут, доки він вийде.

Але пізно ввечері помічника шерифа вже не було, і Свинар сказав, що має їхати, доки свині не виздихали від спеки.

— Я неодмінно повернуся до тебе, Клавдіє. Це я тобі обіцяю.

Повернувшись за тиждень, Свинар переконав Клавдію, що їй треба на деякий час поїхати з Колумбуса. Їй пішло б на користь, переконував він, якби вона вирушила в дорогу разом із ним. Клавдія подумала, що це чудова ідея.

Вони подорожували разом, розвозячи свиней до Індіани, Іллінойсу, Вісконсину й Міннесоти. Жінка допомагала йому завантажувати, розвантажувати й оглядати худобу. Хоча вони спали в кабіні вантажівки, чоловік ніколи не пробував домагатись Клавдії, а їй було приємно, що він поважає її потребу в приватності, що для нього достатньо бути поряд, щоб допомогти їй забути своє тяжке випробування.

Свинар вирішив, що вони відсвяткують Четверте липня доброю вечерею і ніччю в мотелі. Він купив в автоматі у вестибюлі вечірню газету й показав Клавдії новину: напередодні, 3 липня 1978 року, Верховний суд США у справі Сандри Локетт проти штату Огайо скасував закон Огайо про смертну кару.

— Що це означає? — спитала вона.

— Ну, твоє обвинувачення містило положення щодо смертної кари, але тепер, якщо справжнього «вбивцю» або «вбивць 22 калібру» впіймають, найбільше, що вони отримають — довічне ув’язнення.

— Я рада, — сказала Клавдія, — бо я проти смертної кари для будь-кого.

Свинар подивився на неї й усміхнувся.

— Десятки разів я дякував Богові, що був із тобою того ранку. Та я ніколи не припиняв дивуватися, звідки ти знала всі ті подробиці про місце вбивства.

Вона розсміялася.

— Я ясновидиця… ти ж це знаєш.

— Не вірю я в це лайно коняче.

— Ну, іншого пояснення немає.

— І ще одне. Я ніколи не казав цього поліції, та я нізащо не забуду, як ти передбачила смерть Мікі Маккена до того, як це сталося.

— Хіба це не доводить, що я вмію передбачати майбутнє?

Свинар похитав головою.

— Це доводить, люба, що ти мені не все розповіла.

— Ти мені не довіряєш, Ленні, — надувши губи, відповіла жінка. — Звинувачуєш мене в тому, що…

Він прикипів очима до дзеркала заднього вигляду.

— Прокляття!

— Не блюзни, Ленні. Ти знаєш, як я ставлюся до…

— Люба, мені прикро тобі це казати, але останні два дні я постійно помічаю цей клятий синій «шевроле».

— Ти про що?

— Про те, крихітко, що за нами хвіст. І я дуже хотів би знати, чи це копи, а чи вбивця.

Решту поїздки додому Клавдія сиділа, зіщулившись на пасажирському сидінні, і тремтіла зі страху.

Повернувшись до будинку матері, вона попросила Ненсі зателефонувати таткові Стекмену й перевірити, чи знає він, що відбувається. Стекмен сказав, що за Клавдією та Свинарем вели стеження помічники шерифа округу Франклін, щоб перевірити, куди вони їздять і з ким спілкуються.

— Говард Чемп не заспокоїться, доки не запроторить мене знову до в’язниці!

Стекмен відповів, що то був не Чемп, адже він більше не детектив. Чемпа перевели на адміністративну роботу — тепер він працює заступником директора Франклінської окружної в’язниці.

Клавдія поклала слухавку й відчула, як її тіло холоне. Її затрусило. Вона підняла очі на Свинаря й прошепотіла:

— Я не хочу помирати.

Одержима думкою, що вбивцям відома адреса її матері, Клавдія благала чоловіка допомогти їй виїхати. Свинар підшукав їй квартиру в Джерман-Віллідж. Це буде її таємний сховок, повідомила вона, де можна пересидіти, доки справу «вбивць 22 калібру» не буде розкрито.

  2

На початку листопада 1978 року, за одинадцять місяців після першого «вбивства 22 калібру» в Ньюарку, штат Огайо, вийшов грудневий номер «Плейбоя», і Клавдія стала місцевою знаменитістю. На сторінці красувалася світлина, на якій Лью Дай допомагає їй вийти крізь ґратовані двері окружної в’язниці. Клавдія зненавиділа цю статтю. Налякана заново набутою славою, вона була впевнена, що тепер убивця впізнає її на вулиці.

Вона нечасто виходила, хіба раз чи двічі на місяць,