Читати книгу - "Пісня Соломона"

було вірити в те, що людина каже про себе, бо інакше годі прожити разом. Після одруження найпершою річчю було домовитися з жінкою про найважливіше.

Мій тесть завжди недолюблював мене. Мушу сказати, що я дуже розчарувався в ньому. То був чи не найзначніший негр у цьому місті. Не найбагатший, а найшанованіший. Більшого лицеміра, ніж він, я не бачив. Тесть тримав свої гроші аж у чотирьох банках. Завжди був дуже спокійний, поважний. Я гадав, що тесть і справді такий доти, доки виявив, що він нюхає ефір. Негри цього міста боготворили пана лікаря, а він їх за ніщо мав. Прозивав їх людоїдами. Прийняв пологи, привів на світ обох твоїх сестер і кожного разу цікавився лише одним — кольором шкіри. Тебе цей рідний дід не визнав би за свого. Мені не подобалося, що він лікує свою дочку, а мою жінку. У «Милосерді» за тих часів не приймали чорношкірих. Втім, Рут і так не пішла б до іншого лікаря. Я хотів покликати до неї повитуху, але тесть сказав, що всі ці баби-пупорізки — бруднулі. На те я відповів, що мене прийняла повитуха, а якщо вона була помічна моїй мамі, то буде помічна і його дочці. Слово за слово, суперечка скінчилася тим, що я сказав: нема нічого бридкішого, ніж коли батько приймає пологи у своєї дочки. Ото й усе. Після цього ми небагато мали про що говорити. Вони все одно зробили по-своєму. І з Ліною, і з Корінтіанс. Дозволили мені хіба що навмання вибрати імена новонародженим, більш нічого. Між твоїми сестрами, як знаєш, рік різниці. І два рази він помагав родити. Вона розкинула ноги, а він помагав. Знаю, що він медик і що медики не завертають собі голови такими речами, але передусім він був мужчина, а вже потім медик. Я знав, що вони об’єдналися проти мене — вони обоє, і хоч що я роби, а їхнє зверху буде. Весь час мені нагадували, щоб не забув, у чиїм домі живу. Розказували, звідки тут порцеляна і як лікар замовив з Англії вотерфордську вазу, а потім і стіл під ту вазу. Величезний стіл, довелося його розбирати, бо не пролазив у двері. Тесть завжди хвалився, що в місті він був другий, хто мав карету з двома кіньми.

Їм було байдуже до того, звідки я походжу, яку ферму ми мали. Плювати вони хотіли на все те, чого я домагався. Купівля халуп у Халуптауні — ось як вони називали мою роботу. «Ну, як там Халуптаун?» — вітав мене щовечора тесть.

Але не в тому річ. Я не зважав на таке ставлення, бо знав, чого хотів, а ще краще знав, як добитися бажаного. Пропускав кпини повз вуха. Одне слово, не зважав. Мені йшлося про інше, про те, до чого я й пальцем не смів торкнутися. Я пробував вмовити тестя зняти дещицю з отих рахунків у чотирьох банках. На той час залізнична компанія «Ері Лакаванна» скуповувала земельні ділянки під колію і платила дуже гарні гроші. Я розвідав, де мають прокласти залізницю. Обійшов там усе вздовж і впоперек — Набережне шосе, доки, роздоріжжя магістралей N 6 і N 2 — і визначив, де саме пройде колія. І знайшов ділянку, що можна було спершу дешево купити, а тоді дорого відпродати агентам компанії. Тесть не позичив мені ані цента. Якби дав мені позичку, то помер би великим багачем, а не просто собі заможним чоловіком. І я також скористав би, розкрутив би діло. То я й попросив твою матір таки намовити його. Сказав їй, звідки й куди піде колія. Відповіла мені, що вирішує тільки батько й вона не сміє на нього впливати. Ось так відповіла мені, своєму чоловікові. І тоді я став задумуватися, за кого ж вона заміж вийшла: за мене чи за нього...

Що ж, згодом лікар занедужав... — Мейкон змовк. Згадка про недугу потягла за собою думку про свіжу рану. Витягнув із кишені велику білу хусточку, обережно приклав її до розсіченої губи та глянув на невиразну плямку, що зосталася на тканині.

— Отой ефір, — повів далі Мейкон, — мабуть, потрапив у його кров. Якось по-вченому назвали його хворобу, та я знаю, що вся біда взялася від ефіру. Отже, тесть і зліг. Лежав і все розбухав. Власне, розбухав лише тулуб, а руки й ноги всихали. Вже не міг приймати пацієнтів. Уперше в житті цей бундючний віслюк зазнав на своїй шкурі, як то воно — хворіти та платити іншому віслюкові, щоб той вилікував хворобу. І лікував один такий — з тих, що тестя й на поріг їхнього шпиталю не пустили б. Із тих, що якби дізналися, що тесть помагав родити їхнім дочкам чи жінкам, ба навіть надумав помогти, то зараз-таки викачали б його в дьогті й пір’ї, посадили б на жердину та спровадили б якнайдалі. Отже, один із тих, котрих тесть вважав мало не рівнею собі, приніс сюди якісь чудодійні ліки — називалися вони радіатор — і сказав, що цей засіб вилікує хворого. Рут не тямилася з радости. На кілька днів йому полегшало. А потім знову стало гірше. Не міг рухатися, на голові відкривалися рани. Непорушно лежав на тому ліжку, де дотепер лягає спати твоя мати. Безпомічний, з роздутим животом, руки-ноги як сірнички, схожий на білого пацюка. Не травив йому шлунок, знаєш. Тесть споживав тільки рідкі страви і чимось запивав їх. Досі гадаю, що це був ефір.

Того вечора, коли він помер, я був в іншому кінці міста. Лагодив ґанок, що зруйнувався. Це в будинку містера Бредлі, знаєш? Двадцять років хилився цей ґанок — аж одного дня розколовся до самого фундаменту й завалився. Я взяв з собою на підмогу кількох чоловіків і подався туди — направляти, щоб люди не скакали з метрової висоти надвір і не дерлися вгору, щоб добратися назад. І там хтось підійшов до мене навшпиньки й шепоче: «Лікар помер». А Рут, кажуть мені, біля нього, на другому поверсі. Я уявив собі, яка вона згорьована, й одразу пішов додому, щоб якось її втішити. Не мав часу змінити робочий одяг, то зійшов нагору в тому, в чому працював коло ґанку. Рут сиділа біля ліжка з мерцем. Як тільки мене побачила, зірвалася зі стільця та як вересне: «І ти посмів сюди прийти в такому вигляді!!! Помийся! Помийся, перш ніж зайти сюди!» Трохи мене діткнуло таке привітання, але