Читати книгу - "Майстер"

зворушливим. Він підвівся й підійшов до вікна, аби впустити до кімнати трохи світла, а коли повернувся до її ліжка, сестра видихнула востаннє. І от у кімнаті зробилося тихо.

Генрі стояв біля її тіла, розуміючи, що спокійно лежати мертвою було найбільшим бажанням Еліс. Зараз вона була красивою та шляхетною. Повагавшись, він вирішив, що, якби сестра могла побачити свою довгоочікувану кремацію, то була б задоволеною з того, на що перетворилося її тіло. Для нього багато важило, щоб прах Еліс повернувся до Америки та спочив на цвинтарі в Кембриджі, поруч із батьками. Його втішало, що сестру не поховають далеко від батьківщини у мерзлій англійській землі.

Разом зі зміною освітлення змінилося й мертве лице Еліс. Воно стало відразу юним і старим, виснаженим і надзвичайно вродливим. Генрі всміхнувся до сестри, котра тихо лежала з лицем, що було водночас блідим і загостреним, але й витонченим і прекрасним. Пригадалось, як вона сердилася на тітку Кейт за те, що та надавала життєвого значення різноманітним шалям і всяким таким дрібницям. Вони із сестрою обоє помруть бездітними, і все, що їм належить, є потрібним лише їм самим і доки вони живі. У них немає прямих спадкоємців. Вони обоє трималися подалі від заручин, міцної дружби та радощів кохання. Їм цього ніколи не хотілося. Генрі відчував, що вони із сестрою обоє сприймали себе покараними, відісланими у вигнання, покинутими тоді, як інші брати одружились і мали дітей, а батьки не побажали розлучатися навіть після смерті. Сумно та ніжно він торкнувся складених на грудях холодних рук сестри.

Глава 4

Квітень 1895 р.

ЯКОСЬ УВЕЧЕРІ, КОЛИ ГЕНРІ самотою трусився в найманому екіпажі дорогою на вечерю, йому на думку спала ідея про існування особливого, дещо хворобливого але міцного, зв’язку між осиротілими братом і сестрою. Це мало додати драматичності його оповіданню. Він іще не мав чіткого уявлення про те, як це відіб’ється на зовнішності та життєвих обставинах цієї пари. То було просто неясне розуміння, примарний обрис, який слід було занотувати. Брат і сестра являли собою спілку, пов’язаних симпатією та ніжністю людей, які могли відчувати одне одного і навіть читати думки. Однак вони не контролювали дій і вчинків одне одного, швидше вони надто добре одне одного розуміли. Занадто добре, подумав Генрі та занотував свою думку до записника, ще не знаючи, як це відіб’ється на сюжеті оповідання чи якомусь окремому епізоді. Можливо, вона була зайвою, та ідея спільності душ осіла в його голові. Дві істоти, що мають однакові почуття, однакову уяву, що нервуються та страждають із тих самих причин. Два окремих життя, що мають однаковий досвід. Вони обоє, скажімо, гостро відчувають втрату батьків, невідворотність їхнього зникнення, що однаково вразила дітей, сповнила майже паралізуючою печаллю. Ідеї часто приходили до Генрі отак, раптом, без попередження, нерідко з’являючись, коли він займався зовсім іншими речами. Ця нова ідея стосовно брата й сестри прийшла так нагально, як щось, що треба негайно записати. Тепер він уже її не забуде. Вона залишиться в голові свіжою та ясною. Потроху вона починає вписуватись у рамки розказаного архієпископом кентерберійським і таємничо обростає подробицями. Ось уже він бачить щось конкретне, щось зовсім явне, так, ніби його мозок оживляє привидів, надаючи їм плоті та крові. Перед очима постали брат і сестра, самотні та занехаяні, кинуті напризволяще в якомусь похмурому старому будинку, котрі думають і відчувають однаково, так само страждаючи від власних страхів і неготовності до великих випробувань, які чекають їх на життєвому шляху.

Коли кістяк оповідання обріс плоттю сюжету, та м’язами можливих колізій, Генрі відчув, що виринає з мороку пережитої поразки. Він уже був майже впевнений у тому, що тепер багато працюватиме. Він знову взяв до рук олівця, який був знаряддям стількох його незабутніх зусиль, інструментом багаторічної сакральної боротьби. І от зараз, він у це вірив, почнеться робота над твором усього життя. Генрі був знову готовий повернутися до мистецтва високої прози, сповненої великих амбіцій і точності формулювань.

Повними млості пообідніми годинами він іноді переглядав свої нотатники. Одного разу Генрі подумки всміхнувся, наштовхнувшись очима на кілька написаних майже три роки тому рядків, які вважав тоді настільки багатообіцяючими, що дозволив їм заповнити всі свої робочі дні та мрії, а ті рядки виявилися причиною місяців розчарування, болю та летаргії, з яких він щойно почав виринати. Він змусив себе прочитати їх іще раз:

«Випадок на кшталт „Якось дуже давно“. Представник старого венеціанського роду (не пам’ятаю, якого), який прийняв постриг, але майже проти власної волі пішов із монастиря, щоб повернутися в мир і врятувати родину від зникнення. Він був останнім у роду й неодмінно мусив одружитись. Пристосувати якось до сьогодення чи ще якось використати».

Очі пробіглися списком імен і назв, узятих із некрологів і посмертних записок, імен героїв і географічних назв для сюжету, що могли так і залишитися невикористаними; та він провів багато днів, наповнюючи їх життям. «Беґю Вена (христ. ім’я) — Дорін (Дітто) — Пассмор — Траффорд — Норвел — Ланселот — Вінер — Бігрейв — Хассон — Домвілль». Останні вісім літер цілком безневинно дивилися зі сторінки. Тепер Генрі вже не пам’ятав, звідки взялися ці імена та яка передісторія була в кожного. Нині важко було зрозуміти, чому він обрав саме це, а не якесь інше, для свого головного героя. Тепер нотатка і список здавалися такими далекими і важко вірилось у те, що з цього вбогого запису почалася його п’єса, на яку, завдяки виставі Оскара Вайлда, чекав так само вбогий кінець.

ДУМКА ПРО ТЕ, що батьки вже померли, принесла Генрі дивне полегшення. Приємно було відчувати, що це більше ніколи не станеться: матір уже поховали, і вдруге її закопувати в сиру землю не доведеться. Хай яка тяжка та брутально гірка, ця подія вже відбулася. Після смерті батьків і відходу Еліс Генрі думав, що вже ніщо не зможе його зворушити. Тому провал у театрі став для нього шоком, принісши із собою такі гіркі та гострі почуття, які відчути він уже ніколи не сподівався. Генрі мусив визнати, що вони були дуже близькими до трауру, хоча думати