Читати книгу - "Король болю"

Покої абата Купідури? — перепитав гість.

— Так...

Гвідо з насолодою підставив спітніле обличчя прохолодному вітрові, якого так бракувало внизу, де потерпала розпечена земля і страждали ті, хто по ній ходить. Монах, здавалось, вже забув, чого піднявся сюди і кого з собою привів, тому Христоф, лишивши його в спокої, постукав у двері.

Відчинив йому невисокий лисий чернець з палючим пронизливим поглядом.

Дещо затнувшись спочатку, Христоф урешті видобув з пам’яті церковне привітання:

— Laudetur Jesus Christus![27] — промовив він.

— In saecula saeculorum![28] — дещо здивовано відповів монах.

Далі прибулий обережно запитав, чи перед ним його преосвященство абат Купідура. Монах заперечливо похитав головою.

— А що потрібно панові від абата? — промовив він і ще пильніше вдивися у Христофа.

— Про це я скажу тільки йому, — дещо різко відповів гість і одразу ж про це пожалкував.

Монах припідняв догори підборіддя і схрестив руки на грудях.

— Хто допровадив вас сюди? — так само різко перепитав чернець.

Прибулий озирнувся назад, проте біля баштового вікна вже нікого не було.

— Брат... брат Гвідо, — відповів Христоф, не одразу пригадавши ім’я свого провідника.

— Он як, — скривив усмішку монах, — отже, брат Гвідо вирішує, коли абат приймає світських осіб. Озброєних світських осіб.

З цими словами, він покосився на шаблю, що висіла в прибулого на поясі.

— Я тут з волі його величності короля, — чітко вимовив Христоф.

І, трохи помовчавши, додав:

— Вже покійного Сігізмунда Августа...

Монах сіпнувся, мовби його вжалила оса.

— Його величність помер? — з жахом перепитав він.

— Так, помер, — підтвердив гість, — і я тут, щоб виконати його останню волю.

— Пропустіть цю людину, брате! — почувся голос з-за спини ченця, і той миттю відступив убік, даючи можливість Христофові зайти досередини.

Гість опинився у просторій келії з велетенським розп’яттям на стіні. Поруч нього однак стояла астролябія[29] і аспидна дошка, на якій залишилося кілька рядів математичних розрахунків. В стіни було вбито декілька полиць, на яких стояли чималі за розмірами книги. Деякі з них, очевидно найцінніші, були приковані до стіни невеликими ланцюгами. Книги зберігалися і у відкритих скринях, а два грубезні фоліанти лежали відкритими на столі.

Абат Купідура виявився високого зросту худорлявим чоловіком з темним густим волоссям над високим чолом. Погляд мав привітний, хоч і дещо насторожений.

— Прошу вибачити мого секретаря, — після привітання мовив абат, — брат Луціан звик берегти мій спокій у цю пору дня... Чи добре я почув? Ви справді принесли нам таку жахливу звістку?

— На жаль, так, — підтвердив Христоф.

Абат звів очі догори й учинив знак хреста.

— Requiem aeternem dona eim Domine[30]... — прошепотів він.

На кілька хвилин запала глибока тиша.

— Що ж, ми слухаємо вас, — врешті промовив настоятель монастиря.

Христоф озирнувся в бік дверей, де й досі стояв брат Луціан, проте абат кивком голови дав зрозуміти, що цей чоловік має право залишитись і бути присутнім при розмові.

— Мене звати Христоф, ваша милосте. З ласки Всевишнього, я був одним із тих, хто опинився поруч з королем в останні хвилини життя його величності, — промовив він, — і саме мені, скромному шукачеві заробітку з Лемберга, Сігізмунд II повів свою передсмертну волю...

— І в чому ж вона полягала?

— В тому, щоб знайти вас, ваше преосвященство.

— Знайти мене? — здивувався абат, — але для чого?

— Щоб перейняти від вас опіку над королівським дитям.

Знову запала мовчанка, однак цього разу вона тривала значно довше. Настоятель і гість не зводили погляду один з одного, мовби намагаючись вгледітись співрозмовнику в душу.

— Отже, таємниця короля вам відома, — повільно виговорив абат.

Здавалось, тепер він хотів вгадати, в який спосіб Христоф збирався нею розпорядитися.

— Відома, ваше преосвященство.

— Гаразд...

Настоятель врешті відвів погляд від гостя і неквапно підійшов до відчиненого вікна. Здавалось, йому, як і брату Гвідо, чверть години тому, хотілось освіжити обличчя.

— І ви, без сумніву, маєте яку-небудь грамоту, що засвідчує волю його величності, — промовив настоятель, не відриваючись від краєвиду, що звідти проглядався.

— Жодної грамоти в мене немає, — відповів Христоф, — король не встиг нічого написати. Смерть завадила йому це зробити.

— Припустімо, що так, — кивнув настоятель, — але написати мені міг і особистий розпорядник його королівської милості, Йон Свенсон. Хіба можна відправляти посланця з такою місією, не давши йому жодного супровідного листа?

— Річ у тім, ваше преосвященство, що Свенсон також загинув, — сказав гість, — зазначу, що цей достойний муж за наказом короля мав видати мені з вавельської скарбниці вдосталь грошей на дорогу сюди. Але вмер, як і його величність... Ця обставина змусила мене подорожувати за свій кошт.

Львів’янин зробив промовистий наголос на останні три слова, натякаючи, що був би не від того, аби отримати відшкодування своїх витрат.

Абат повернувся до нього обличчям і широко розвів руками.

— О tempora, о mores![31] — дещо театрально промовив він, — в історії вашій, дорогий Христофе, одні покійники... Мушу з вами погодитись — мертві не пишуть листів. Навіть у такій важливій справі, як ця.

— Ваше преосвященство, ви, либонь, не уявляєте, що зараз відбувається в Кракові, — промовив гість, відчуваючи, як його потроху проймає лють, — шляхта вирішує, хто буде наступником, і шляхта проливає кров...

— Від чиїх рук загинув Свенсон? — різко перепитав абат.

— Я не знаю, ким були вбивці. Але вони ледь не вбили й мене.

— Чому? Навіщо їм ваша смерть?

— Гадаю, щоб завадити прибути сюди.

— Припустімо, я вам вірю... — абат вдруге відвернувся до вікна і витримав чергову паузу, — припустімо, ви й справді посланець короля. Тоді маєте знати дещо про дитину, яку збираєтесь оберігати. Чи не так?

Христоф змовчав. Він раптом відчув себе персонажем якої-небудь дурнуватої вуличної комедії, який мусив доводити всім, що він не віслюк, в той час як хтось непомітно причепив йому на голову віслючі вуха.

— Наприклад, ви мали знати якої статі королівська дитина. Дівчинка це чи хлопчик? — не дочекавшись відповіді сам запитав настоятель, — скажіть...

— Хлопчик, — сухо вимовив гість.

— Гаразд. А чи не назвете ви нам ім’я цього хлопчика?

— Наскільки мені відомо, сина короля охрестили Франциском.

—