Читати книгу - "Король болю"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Саме це ім’я назвав мені король за мить до смерті.
— Франциск, — знову повторив чомусь абат.
Після цього тон його несподівано змінився, і настоятель різко вигукнув:
— Взяти цього чоловіка!
Ошелешений Христоф незчувся, як тієї ж миті його вхопили за плечі і зап’ястя, щоб він бува не зміг видобути шаблю. Пам’ятаючи, що позаду нього залишався тільки секретар, гість не розумів, звідки взялися принаймні ще дві пари рук.
Втім, це було і неважливо... Безперечно, в келії абата достатньо сховків, і в них може вміститися досить відданих йому людей. Важливим, насправді, було інше: Христоф подолав чималий важкий шлях від Кракова до Познані тільки для того, щоб знову вскочити в халепу.
— Чорт забирай! — вилаявся полонений, забувши, що перебуває у святому місці, — я вимагаю пояснень!..
— Пояснення тут одне і воно доволі просте, — спокійно відповів йому абат, — ви — пройдисвіт, пане Христофе. Ні я, ні брати не віримо жодному вашому слову. На жаль, таким, як ви вже вдавалося проникнути до цієї обителі.
— Таким, як я? — обурено перепитав гість.
— Таким, як ви, — підтвердив настоятель, — не думайте, що ви перший, кому знадобилася королівська дитина.
— Але кому ще потрібен королівський нащадок? — Христоф запитав це з цікавістю, забувши на мить, що троє дужих монахів міцно його тримають.
— Гадаю, таким самим «королівським посланцям», як ви, — холодно промовив абат.
— Послухайте, ваше преосвященство!.. — раптом вигукнув полонений і навіть спробував звільнитися від рук, які ані на мить не послаблювали хвату, — я не пройдисвіт! Я був поруч з його величністю, коли він помирав!.. І тут я тільки тому, що такою була остання королівська воля!.. Повірте ж мені, дідько б вас ухопив!
— Qualix artifex регео![32], — спокійно вимовив абат, мовби смакуючи кожне латинське слово, і в голосі його почулась неприхована іронія.
— У підземелля його, брати... — додав він за хвилину.
Розділ V
Демони лісу
Але скажи, це хто тобі поміг
У глиб землі без остраху пускатись,
Звідкіль усяк тікав би, скільки зміг...[33]
Данте. Божественна комедія, Пісня 82
Кілька днів у Поморянах без упину лив дощ. Вода у річці піднялася настільки, що сховала під собою млинове колесо, і мірошники тільки скрушно зітхали, позираючи на ріку зі свого сховку на березі. Власник млина, достойний пан Ігнацій Цибульський, безустанно згадував лютим словом алхіміка Казимира, будучи переконаний, що всі погодні нещастя накликав саме цей приблуда. «Пригрів його в себе, як змію, — розповідав Цибульський захмелілим друзям у корчмі, пропиваючи рештки грошей, які отримав від пані Сененської, — вчинив з ним по-християнськи... А він, су-у-учий си-и-ин... — тут він робив паузу, набираючи в легені побільше повітря, — дощу мені накликав!.. Дощу!.. Чарівник, курва його мати...»
До Казимира, втім, не долинали ці слова. Він цілком добре почувався у Поморянському замку. Насамперед тому, що тут удосталь мав їжі та чистий одяг, що було зазвичай неабиякою розкішшю для найманця. За таких умов, звісно, відчував, що готовий служити пані Сененській стільки часу, скільки знадобиться. Або принаймні доти, доки йому самому ця служба не набридне.
Одного дня, коли врешті закінчилися дощі, Казимир вибрався на прогулянку у розлогий дубовий гай, що тягнувся над берегом Золотої Липи. Після обіду його хотіла бачити господиня, то ж слід було зібрати докупи думки. Найманець все ще не розумів, якої саме служби від нього хоче пані Сененська. Бути її охоронцем? Долучитися до замкової варти? Навчати військової майстерності її недолугих вояків? Чи може щось інше?
Раптом, він побачив удалині перед собою білу жіночу постать. Жінка поволі наближалась до нього і в сутінках могла б здатися примарою, проте час був ранішній, і Казимир чітко бачив її зграбні цілком тілесні риси. Більш того, за якусь мить вони видалися йому знайомими... Коли, врешті, вдалося розгледіти її обличчя, найманець упізнав Йоанну, кузину пані Сененської.
За час, доки лили дощі, він встиг забути про ту ніч, коли вони зустрілися під дверима його покоїв. Забув, як ненароком поранив цю жінку і про того дивного незнайомця в її кімнаті... Тепер, побачивши Йоанну знову, пригадав усе до найменших подробиць, і ці спогади обпекли його, мов гаряче залізо.
Щоправда, жінка виглядала тепер інакше: була не в сорочці, а в гарній білій сукні з шовковою накидкою на плечах. Волосся мала зібране в зачіску, а не розтріпане й сплутане, як тієї ночі. Незмінним лишився тільки блідий колір її обличчя.
Казимир із подивом помітив, що Йоанна привітно йому всміхається. За кілька кроків від неї, чоловік завмер і схилився в поклоні.
— Вітаю вас, лицарю, — несподівано почув він.
Найманець з подивом підняв очі. Такого звертання до себе Казимир точно не чекав, тому відповів не одразу.
— Вітаю вас, ясна пані, — врешті промовив він, — втім, ви, на жаль, помиляєтесь... Я не шляхтич, а отже й не лицар.
— Лицарями не стають завдяки походженню, мій друже, — заперечила Йоанна, — бути лицарем — означає не залишити злякану жінку наодинці з темрявою. Ви й не залишили.
Казимир до болю прикусив губу, згадавши, як тоді посеред ночі, думаючи, що вбив цю жінку, розмірковував, у який спосіб краще позбутися тіла й зникнути самому. Йому стало нестерпно соромно, і він відвів погляд убік.
Довколишній гай повнився пташиними голосами і гудінням комах. Гострі сонячні промені пронизували дубові крони і, здавалось, застрягали в них, як стріли лучників у в’язкій соломі. З дерев донизу, час від часу, падали блискучі обважнілі краплі недавнього дощу, гучно вдаряючись по дорозі в широке соковите листя. Було дещо сиро і прохолодно.
— Візьміть, це ваша річ, — знову озвалася Йоанна і простягнула йому невеликий полотняний згорток.
Взявши його в руки, Казимир відгорнув край полотна і впізнав руків’я свого кинджала.
— Чому в ту ніч ви сказали пані Сененській, що цей клинок ваш? — запитав найманець, — і, до речі... як ваша рана?
— Рана дріб’язкова, — усміхнулась жінка, — поріз чи навіть подряпина.
Вона озирнулась довкола, мовби перевіряючи, чи немає когось, хто може їх підслухати.
— Проведете мене замку, пане Казимире? — запитала вона, — я збиралася якраз повертатись.
— Охоче, — відповів той і подав їй
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Король болю», після закриття браузера.